ІВАН ДРАЧ: "Перо, мій скальпелю вогненний..."
Іван Драч (1936-2018) - український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Перший голова Народного Руху України (1989-1992). Народний депутат України 3-го скликання. Герой України (2006). Лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1976). Почесний професор Київського університету імені Бориса Грінченка та почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Разом з Ліною Костенко та Павлом Тичиною був номінантом на Нобелівську премію з літератури.
Балада про усмішку
Ваша усмішка - Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку - ватру вуст -
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так, я кажу тут лише про людину
І про знамено людини - про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі.
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
Стома скорботами замиловану.
Та усмішка, та дивна дивина
Живе, як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов'ї вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром рождена,
Слухняна павітру і непокірна вітру.
Ви квити з квітнем - він Вам квіти,
А Ви йому - усмішку з уст в уста...
Сміється сонце. Сміх пече вуста.
Сміється пташка в пташки на долоні.
Сміється слава - очі поверта,
Свої очища в карому полоні.
Сміється сміх. Горить на рукаві.
Сміється так дитинно, стопричинно,
Сміється українно - ми живі,
І карим сміхом двері в світ розчинено.
Хто вмер од ляку, той усе згубив,
В лінійку жаху хай рівняє губи,
А молодість сміється в сто зубів -
Беззубі їй не виб'ють білі зуби.
Сміється розум. Аж пашить крилом.
Сміється дотеп, смутком перешитии,
Добро сміється над горбатим злом.
А доки ми сміємось - будем жити...
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце, -
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі...
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
- Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Іван Драч
Калинова баляда
Я часто не знаю. Не знаю, де хвилі
Стають золоті, де багряно-тривожні,
Не знаю, де міра вготована силі
Й на що мої клекоти сині спроможні.
Не знаю. Не відаю. І колінкую
Перед відомим (відомим для кого?),
Своєму коневі кую свою збрую
І в губи цілую зорю дорогу.
Крапчасті напасті, роковані роки,
Чоласті незвідані вади "не знаю".
Не знаю, де блиснуть вогнем мої кроки
І що принесе мені пам'ять з Дунаю.
Та знаю: мене колисала калина
В калиновім лузі тонкими руками,
Й калинова кров, як і пісня єдина,
Горить в моїм серці гіркими зірками.
Іван Драч
Україна копає городи...
Україна копає городи.
Може, рік, може, вік проживе.
А коли вже державу спородить,
Тоді й небо візьме за живе.
Україна копає городи.
Коло них проживуть городи.
Україна лютує й скородить,
Хто б що в брехнях не нагородив.
Україна копає городи.
Сам це бачив. Проїхав наскрізь
Землю пекла, й небесної вроди,
І святих фіалкових узлісь.
Україна копає городи.
Україна - великий город.
Не чекає собі нагороди
Мій великий городній народ.
Іван Драч
Міражі
Хижий вихор тне ножами,
Хиже сонце тяжко спить,
Сон виткими віражами
В міражі мої летить.
Мерехтять вони - облесні,
Чесним намірам чужі,
Безсловесні, безтілесні,
Надто знадні - міражі.
В них м'які льодисті пальці,
Крижанисті пазурі.
Думці, змореній весталці,
Душать шию в хитрій грі.
Душать ніжно - в напівсили,
Душать в пахощах імли.
Поманили, полонили,
Хижим раєм облягли.
В міражів сухотні груди,
Астматичний подих-пах.
Ефемерністю марудить
Хтось когось в пісних пісках.
І тому у вирі знади,
Ставши й на піски-ножі,
Знати, знати, завжди знати:
Міражі - це міражі...
Іван Драч
Соняшний етюд
Де котиться між голубих лугів
Хмарина ніжна з білими плечима,
Я продаю сонця - оранжові, тугі,
З тривожними музичними очима.
Ось сонце віри, чисте і просте,
Ось сонце міри з віжками на храпах,
Ось сонце смутку, звідки проросте
Жорстока мудрість в золотих накрапах.
І переливно блискотять сонця
Протуберанцями сторч головою.
Беріть сонця - кладіть мені серця,
Як мідяки, пожмакані журбою.
Я ваші душі клином обмину,
Я не поставлю їх на п'яні карти,
А що сонця за дорогу ціну,
То сонце завжди серця варте.
Іван Драч
Музичний етюд
Помаранчева стигла палітра
Горизонту вина подає.
Запрягає музика три вітра,
Щоб процокати в серце твоє.
Вибухають сонати високо
В епіцентрі твоєї журби,
І сімфонії чорні соколи
Гострять крила об чорні дуби.
І троянд неціловані жмутки
Посивіли з чиєїсь вини.
І по клавішах сивого смутку
Ходять сині сумні слони.
Та, до крапельки сонцю віддане,
На пшеничних вітрах встає
Твоє чисте,
густе,
провітрене,
Помаранчеве серце твоє.
Іван Драч
Тихий етюд
Що несеш мені в тихому імені,
В зливі кіс, перевитій, важкій?
Що нашепчуть вуста твої стримані
Несповитій тривозі моїй?
Чи над каннами над пломенистими,
Де я пісню твою перестрів,
Знов розсиплешся аметистами
З-під холодних і зламанних брів?
Що з твоїми словами невмілими,
Хто їх трунком гірким напоїв?..
І біжать між березами білими
Білі руки в тривоги мої...
Іван Драч
Без тебе світ - це тьмавий морок
Без тебе світ - це тьмавий морок.
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь - ворог,
Подушка каменем тверда.
Без тебе сонце - повне ночі,
Без тебе ночі - без кінця,
Для тебе ж ночі я доточую,
Для тебе місяця - вінця.
Без тебе небо - повне криги,
Стоять в душі самі льоди,
Без тебе світ - це ж тільки крихти
Моєї зимної біди.
Без тебе, що мені без тебе -
Нема мене на всі світи...
Тож нахились блакитним небом,
Тож святом сонця освяти!..
Іван Драч
Жінки і лелеки
Жінки інакші в серпні. Всім інакші.
І дим в очах вже туманець - не чад.
Звіваються слова, як дим, мізерні наші.
Пізнай себе в очах - в безжальності свічад.
Лежать вони в пісках. На хвилях. Поролонах.
Пругкі і юні. Вицвілі й старі.
І тулять білий світ в безтямності до лона,
І кожен погляд губиться в зорі.
Щось літом сталось. Щось і не світилось.
Хтось був. Когось нема. Серпанок серпня є.
Вже серпик місяця зжинає те світило,
Що їм в жагучі чоловічки б'є.
Ще й ці лелеки дивноперим шумом
В летючім танці затопили пляж -
У небесах вони зависли ніжним сумом -
Прощальний і зачаєний віраж.
Лелеки над жінками. Незвичайні
Лелечать кола. Губ гірка зола.
А чом у тебе очі, чом такі зачаєні,
Ти ж не лежиш - летиш, я чую шум крила.
Ця дивна злагодженість і небес і долу -
Лелечих вогких крил, жіночих білих рук.
Куди ж тебе несе, таку золоточолу?
Усі жінки летять. І світ летить навкруг.
Там у пісках небес лежать собі лелеки,
А тут жінки летять у вирій всі як є,
І клекіт їх, жіночий дивний клекіт,
За серце дивним щемом дістає...
Іван Драч
Перо
Перо, мій скальпелю вогненний,
Ти мій жорстокий лиходій,
Мій дикий поклик цілоденний,
Первоцвіт мій, перволюб мій!
Нам розтинати дні ці карі
До серцевини, до зорі,
Куди не дійдуть яничари
В облудній словоблудній грі.
Дні полохливі, і невтішні,
І лаконічні, точні дні,
І дні, мов глечики з Опішні,
Протяті шпагами вогнів.
І дні, яким нема відради,
І виноградні, теплі дні,
Де тихо сплять старі досади,
Зіщулившись, на самім дні.
Дні променисто легковажні,
Горбаті дні, мозільні дні,
І дні чеснот, і дні продажні,
Яким солона кров зрідні.
Перо - це наша спільна доля -
Все обійти і все знайти,
Аж поки в головах тополя
Не прошумить за два хрести.
Іван Драч