ІВАН СВІТЛИЧНИЙ: "Заримувати свободу із правдою"

Іван Світличний - велет українського духу з когорти шістдесятників - літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960-1970-их років, репресований. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка . У 1960-х роках Іван Світличний був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Його помешкання було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості - інтелігентність, м'якість, товариськість, доброзичливість. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві. Через свою громадянську позицію зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади

МОЯ СВОБОДА

(з циклу "Три Свободи")

Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,

Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою, -
Не проміняю на твою,

Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, заляпану, як здачу,
Свободу хама й холуя.

Несу свободу в суд, за грати,
Мою від мене не забрати -
І здохну, а вона - моя.

Іван Світличний

ПОЕЗІЯ

Поезія - свобода серця.
Вона ламає сков і стрим -
Канони ритмів, пута рим,
На простір слова-волі рветься.

Затята, пройде Крим і Рим,
І мідні труби - й не здається,
А б'ється, б'ється, б'ється
Без валідолів і перин.

Найдеспотичніший володар -
Поезія, твоя свобода.
Де ж визволення? Спокій де?
Нема й не буде. Дурень-розум

Ще гне в спасенно-тиху прозу.
А ти ідеш, ідеш, ідеш.

Іван Світличний

Уривки з циклу "Я - ДИСИДЕНТ"

                    І

Я - дисидент. При всіх зрікаюсь віри
В живих богів, та ідолів, та будд.
Богове люблять бидло, твар, табун.
Богове спрагнуть послуху й офіри,

Їм світ - не світ, а кара, гріх, табу.
А я - невіра. Всі олімпи й кліри
Мені до лампочки. Нехай зі шкіри
Богове лізуть. На моїм горбу

Не в'їдуть в рай. Я дисидент в законі.
Ви краще розпрягайте, хлопці, коні
Та пішака шмаляйте в свій едем.

Без мене, певна річ. Мене ж тим часом
Не спокушайте дарма. Я цюпасом
Не звик. І не люблю. Я - дисидент.

                    I I

Я - дисидент. А ви? Ви - правовірні?
На збори - строєм, чередою - в храм,
Молитви - хором, символ віри - крам.
Я - дисидент. А ви? Ви - правовірні?

На збори - строєм, чередою - в храм,
Молитви - хором, символ віри - крам.
...*
...
...
...

І се в вас віра? Святощі? Обряди?
А що тоді блазенство? Маскаради?
Що цирк? О сфінкси - колядова Русь!

Ви любите у тих спектаклях грати?
Я - ні. Я дисидент, сиджу, крізь ґрати
Дивлюсь, дивуюся і веселюсь.

...............

ЛЮБЛЮ ВІТЧИЗНУ...

Люблю Вітчизну я. Та любов
У мене дивна.
Не прикрюся, коли я знов
Не догодив вам.
І байдуже, чи мій Дантес
Любов ту визнав.
Вітчизна - це не хтось і десь,
Я - теж Вітчизна.
Не раб нікому й не слуга
На побігеньках,
Я ласки не запобігав
І в неї, неньки.
І в серці, непідвладнім злу,
Ношу з собою
Вітчизни славу немалу
І рани болю.
Ношу тягар пекучих правд,
Ганьбу Вітчизни
Не на показ, не на парад
Патріотизму.
За те, що був я в неї син,
Мене карали,
І я любов свою носив
Поза Арали.
Я знав: ся чаша не мине,
Та доля в мене
Жорстока, вибравши мене -
Благословенна.
Кажу до побратимів я:
- Всього ще буде.
Та чисте збережіть ім'я:
Ми - люди! люди!
А вам, раби, кажу: - Раби!
Вас мало били.
Люблю Вітчизну я... Якби
Ми всі любили!

Іван Світличний

* * *

Яких іще зазнаю кар?
Якими нетрями ітиму
Шляхами з Риму і до Криму
Під ґвалт і кпини яничар?

Та все ж не визбавлюся чар
Поезії. Я вірю в риму,
У силу слова незбориму,
В талан-натхнення, в Божий дар.

Коли спадає ніч глибока
І завмирає воля й чин,
Бог людям шле свого пророка.

Й тоді - причиною причин -
Гримить суремно і громово
Першопочаток чину - слово.

Іван Світличний

СМЕРТНИКИ

Не будьте самовбивцями дарма.
                                        І. Драч

Не люблю я, братове, ритуальної смерті.
Смерть - не дура, у неї є свій інтерес.
Сто разів воскресай, хоч із понтом помер ти,
Хто повірить, що ти достеменно воскрес?

Гра в життя для живих - до шахрайства подібна,
Гра зі смертю для смертних - не гра, піддавки.
Смерть без програшу грає, не вертає ходів нам.
Смерть - гросмейстер, а ми в її грі - пішаки.

Що ми чиним, братове? Невже навіжені ми,
Що в чаду словоблудства і самообмов
Убиваєм в собі ненароджених геніїв,
На Голгофі цинізму ґвалтуєм любов?

Гинуть гиблі серця в летаргії без просипу,
Душить заячі душі розперезаний страх.
Ми ж, убивство вчинивши, затаєно носимо
В саркофагові тіла непохований прах.

Щодень Божий вчиняє душа самогубство.
І не треба їй шибениць, куль і отрут.
А воскреслих не густо між нами, не густо!
За убивцею - вбивця, на трупові - труп.

Камікадзе душі окуповують душу
І заложники смерті в засаді сидять,
Пробі! - крикнути хочу... Та змовчати мушу:
Сам я грішний, братове, і вам - не суддя.

Іван Світличний

ПРОВИНА 

Великий гріх на серці я ношу. 
                  В. Стус 

Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні
Переґвалтовані роки,
За куці істини нізчимні
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики,
За довбані в катівнях ребра,
За реабілітанські жебри,
За небо гратами рябе, -
Судіть мене. Судіть без знижки
Судіть - я винен - хоч до "вишки",
Мене, а заодно й себе.

Іван Світличний

ВАСИЛЬ СТУС. Присвята Івану Світличному

* * *

Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він, як зоря, проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.
Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
Їй-бо не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив?
Прости мені недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці. Що терплю,
коли вже ні терпіти, ні мовчати
не можу, що читаючи люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте,
в дев'яте коло прагнучи стремлю.
Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
напевне, пропустив котрийсь із трутнів.
Із тих, що білий світ мені окрали,
окравши край, окрали спокій мій,
лишивши гнів ропавий і кривавий
і право - надриватися в ярмі.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав.
Чи людська добрість - тільки доти добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
допомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?
Коли Тебе, коханий, покарають,
куди втечу від сорому й ганьби?
Тоді прости, прощай, проклятий краю,
вітчизно боягузів і убивць.

Василь Стус, 5-6 грудня 1965

В. СТУСОВІ

У нас нема
зерна неправди за собою
            Т. Шевченко

Коли Твій вистражданий злочин -
Твоя окрадена любов,
Тоді нехай в чаду обмов
Ганьблять Тебе ганьбою збочень,
Відступництва, і зрад, і змов, -
Той чорний суд Тобі ніпочім.
І Ти в пусті й холодні очі,
Як в прірву, глянеш знов і знов.
І будуть глузи, глум, погорда -
Тобі найвища нагорода,
І Ти, на проби й гарт готов,
Крізь всі Мордовії й Сибіри
Нестимеш гордо світло віри
В свою незраджену любов.

Іван Світличний, 1973

ЯРОСЛАВНА

                   Раїсі Мороз

Молімось, браття-атеїсти,
За наших славних Ярославн.
Круту їм долю Бог послав:
Мов на Голгофу, мов на вістрі,

Крізь ґвалт ганьби, крізь глум ослав
Ідуть - княгині, йдуть - пречисті,
Ідуть... А хто шляхи тернисті
Їм килимами вистилав?

Шануймось, друзі-побратими,
За Ярославнами святими.
Хто ми без них? Чи ми змогли б

Себе на розтерзання будням
Так, як вони, віддати? Будьмо
Достоту гідними княгинь.

Іван Світличний

Л. СЕМИКІНІЙ

Над занудою сірості, ґвалтом парадності
І над сказом стиляг в екстатичній юрбі
Ти, богиня шляхетності, грації й радості,
Декретуєш красу в світ, підвладний Тобі.
Ти виструнчуєш покруча, причепурюєш голого,
Відживляєш закляклого, прозріваєш сліпця.
І до Тебе, як соняхи, тягнуться голови,
Незадублені душі, незатерплі серця.
Мов прочани, ідуть за Тобою, богинею!
Може, Ти їх врятуєш, може, Ти їм даси
Як останню надію, як лік від загину їм
Правду чесної гідності, первородство краси.
Бо життя їм немає. Бо куди себе діти їм?
Їх погноєм, підніжжям творив всеблагий.
А могли б Аполлонами. А могли б Афродітами.
Як князі між князями. Між богами боги.
Та боялись. Ховались. Не вміли. Не вабило.
Подобизною Божою, маєстатом віків,
Хоронили себе, убієнні єдвабами,
В пантеонах панбархатів, в саркофагах шовків.
Глянь, богине, і зглянься, як скрутно і туго їм,
Одволодай їх, випростай, розігни
Їх, в мундири зачохлених, облаченних папугами,
В однострої ув'язнених. Відживи! Онови!
Ти їх вивільни з рабства монументальності,
З летаргії парадності і суєти,
Дай їм вічність свободи і свободу ментальності,
Зачаруй їх магією простоти.
З Аполлонів зачуханих, з Афродіт занехаяних
Поздирай хохлому й балахоння хламид.
Одягни їх у себе самих - і нехай вони
Бачать Боже єство і пречистий свій вид.
І нехай у осліплих, і нехай у окрадених
Грають, повняться вигублені серця
Первородно людськими свободами й правдами.
Святом свят. І нехай їм не буде кінця.

Іван Світличний

Л. СВІТЛИЧНІЙ

         1 .

Ти всім, чим лиш могла, була мені:
Була Великоднем і буднем,
Гарантом «будем-перебудем»,
Була росиною на камені

І каменем - твердим корундом.
А руки, тугою заламані,-
Немов чаїні два крила мені
Над дуроломом велелюдним.

Була зигзицею і Ладою,
Живицею на рану, владою -
Єдиною на вся і все.

І ким Тобі - не знаю! - бути ще,
Коли круте житейське нуртище
Нас чорториями несе.

         2 .

Коли померкнуть зорі многі
І сонце каменем паде,
А землю, води і людей
Обступить чорна ніч облогом;

Коли, мов гнаний іудей,
Полишений останнім богом,
Я руки простягну: нікого!
Наосліп кинуся: ніде! -

У тім безґрунті, безпричаллі
Непогамовної печалі,
Невикрутної самоти

Єдиносущою у світі,
В моєму небі, у зеніті,
Зорітимеш, як перше, Ти.

         3 .

«Тут» і «там» єдині.
                    Р. М. Рільке

Тебе нема, а я живу Тобою.
Живу Тобою, а Тебе - нема.
Вдивляюся, вслухаюся - дарма:
Я - тут, Ти - там. Тебе-мене надвоє

Розполовинили. Оглушить ніч-пітьма,
Осліпить гамір-день до крику-болю,
Обступлять безголовою юрбою
Личини явищ і речей обман -

Без сенсу, без душі, без правди-суті...
Дні порожнисті, дні судомно-скуті.
Та хто їм, підлим, вірить? В лад і в такт

У мене тут півсерця, а півсерця
У Тебе там єдиним ритмом б'ється.
Куранти долі! Так - і тільки так.

4 .

Зигзице! Ярославно! Ладо!
І нині - будь! І присно - будь!
Моя Ти радо і порадо!
І нині - будь! І присно - будь!
В шаленім нурті велелюдь
Високим ритмом, чесним ладом
Сто тисяч - будь, і ще раз - будь!
Зигзице... Ярославно... Ладо...

І Ти, і Я, і ми з Тобою
В союзі мужа і жони.
Збулись прокляття двоїни:
І Ти, і Я, і ми з Тобою
Перекантовані обоє
На статус одно-сатани.
Бо Ти, і Я, і ми з Тобою
В союзі мужа і жони.

Іван Світличний, 1974

БЕРЕЗИ

Ще паморозь терпка, шпичаста,
Мов бите шкло, іскриться скрізь,
Та світ гойднувся - і почався
Стриптиз осяяних беріз.

На тлі небес, мов на екрані,
В рясній траві, мов на воді, -
Берези!.. Молоді та ранні!
До щему в серці - молоді.

За листом листик елегантно
Під ноги ронять: впав? не впав?
І вигинаються... Погляньте
На віртуозно плавні па!

А шиї гнуться лебедино,
Під струмом віт пружинить стан...
Божисто витончене диво
І диву гідний маєстат!

І незбагненно, як це поруч
З магічним таїнством беріз
Дуб-нелинь, товстокора покруч,
Іржавим панцирем обріс.

Іван Світличний, 1978

ЗЕМЛЮ, НАЙСТАРШУ МІЖ ПОЕТЕС

Землю, найстаршу між поетес,
всі реквізити і штампи 
одвічні,
луки, споконвіків ідилічні,
непередавану ніжність небес
і патетичні струси космічні,
марево березневості синьої,
лірику пахощів,
місячне сяєво,
спалахи лісу пори осінньої,
далі барвисті, строкате маєво,
казку чарівну, виткану з інею.
Землю,
звучання її розковане,
рими багаті відлуння гірського,
і молодечі верлібри каскадів,
ріками виспівану
колискову,
гімни каміння
та водоспадів.
Землю,
шаленства її весняні,
очі закохані й очі кохані,
і мадригали розквітлої лілії,
неба липневого рівні сонети,
біле галуззя пісні весільної,
сни і кохання і мрії поета
із солов'ями дзвінкоголосими,
того і цього, і всіх, кого досі
ми мали в опалі-немилості, просимо:
помилуйте.

Іван Світличний

ЖИТТЯ КОРОТКЕ, А МИСТЕЦТВО ВІЧНЕ

Життя коротке, а мистецтво вічне.
Життя коротке, тільки не пусте
Тривання. Наймудріше із мистецтв -
Мистецтво жити вщерть, непересічно

І твердо, без подонства, без естетств.
Ламати вічне, стале, канонічне,
Усталювати плинне, динамічне,
Миттєве - се твій стиль життя, митець.

Ти - смертний між безсмертними богами.
Пощезнуть вічні ритми, тони, гами,
Та не поглине чорне забуття

Магічну вдачу високосно жити.
А віщі музи раді послужити
Мистецтву швидкоплинного життя.

Іван Світличний

СТАТИСТИ

Статисти числяться в артистах,
А ролей в них нема... Вони -
Аксесуар для гущини,
Для бутафорії. Ні пристрасть,

Ні біль трагічної вини,
Ні подвиги - не для статистів.
Перед людьми і Богом чисті,
Глухі тетері, мовчуни,

Недвиги, риби - ні заплачуть,
Ні засміються всмак. Одначе
Живеться, що б там не було,

Статистам легко, сито, славно,
Статистам гроші платять справно
За безрух, за негру, за тло.

Іван Світличний

Варіації на виспівані теми:

ARS POETICA

(З Горація)

Заримувати свободу із правдою,
Мудрість із мужністю, чин із добром.
Слово! Не гримай гучною бравадою,
Серцем набатним удар під ребром.

Барди вишивані і розпатякані
В призвуках слова винюхують сенс.
Сказане пошепки, шепнуте, натяком -
Що се? Вогонь? Лицедія - та й все.

Ні, доки нарізно рими і корені,
Слово - полова, й полов'яна суть.
Охляп пасуться пегаси зашорені,
Пильно пегасів піїти пасуть.

Може, й немає тих рим. Та над прірвою
Зла і глупоти, що пруть напролом,
Знаю, бо спраглий, шукаю, бо вірую
В однокорінність свободи з офірою,
Мудрості з мужністю, серця з добром.

Іван Світличний

ЧОРНИЙ ГОРБ

(За Кіплінгом)

Потворна гуля - чорний горб
В ледачого верблюда.
А в лінтюхів і сплюх-нероб
Іще брудніша буде.
Затямте всі - дорослі й діти,
Хто любить сиднями сидіти:
Росте в нероб
Потворний горб,
Верблюжий чорний горб.

Ми вранці киснем без пуття,
Вставати лінь-морока.
Штани тісні, вузьке взуття,
Вода холодна й мокра.
Ви, лінтюхи - дорослі й діти,
У зоопарку вам сидіти,
У вас, нероб,
Потворний горб,
Верблюжий чорний горб.

Не хочеш горбу - не сиди
Без діла, без роботи.
Копай город і сад сади,
Вмивайся рясно потом.
Тоді тобі у нагороду
Вітри і Сонце й Джин з городу
Зрівняють горб,
Потворний горб,
Верблюжий чорний горб.

Затямте всі - дорослі й діти,
Хто любить сиднями сидіти:
Росте в нероб
Потворний горб,
Верблюжий чорний горб.

Іван Світличний