ЛІНА КОСТЕНКО "Несказане лишилось несказанним"

01.10.2019

Вірші Ліни Костенко, мабуть, якнайспівзвучніші моєму світосприйняттю. А ще - це справжній приклад жіночої поетичної майстерності та людяної громадянської позиції. Ото вже людина недарма живе на землі!

***
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.

***
Буває часом дивне відчуття, -
що час іде, а я собі окремо.
Мені п'ять років. Я іще дитя.
Люблю цукерки і читаю Брема.
Все щось майструю, думаю, дивлюсь,
таке мале, уперте і шалене.
Росту. Сміюсь. Нічого не боюсь.
А це мій син. І схожий він на мене.

© Ліна Костенко

***
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

СВІТЛИЙ СОНЕТ

Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози - це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

НЕ ГОВОРИ ПЕЧАЛЬНИМИ ОЧИМА...

Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
Я не скажу і в пам'яті - коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

* * *
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

* * *
Ти - Шіва. Ти - індуське божество.
Твої реальні обриси двояться,
Боюсь на Тебе подивитись, бо
Таких очей не можна не бояться.
Душа шукає слів як молитов.
До синіх вікон туляться дерева.
О, ця побожність, схожа на любов,
Очей повільних ласка мигдалева!
А очі ближніх - зведені курки,
І душі в нас беззахисні, як тири,
Ти думаєш, у Тебе дві руки,
А в Тебе дві, і ще, крім них, чотири.
У хмарах Кабінетної Нудьги
вони з надпліччя виростають хижо
і відливають бронзою жаги
і сріблом заворожених наближень.
Повзе гадюка в чорний телефон.
Мигтять людей столикі дублікати.
А я стою. І це мій марафон -
самій від себе безвісти тікати.
Ми розмовляєм сухо недарма,
такі чужі. А Ти при всіх натомість
незримо обіймаєш чотирма
мою незриму світлу непритомність.
І дві мене, прозорі від безсонь,
на перехресті вічності й вівторка,
стоять під тінню бронзових долонь,
одна - Твоя, а друга - недоторка.

* * *
І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скрипці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу - як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст...
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір'ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі...
Лежить овеча шкура завірюх...
І скімлить пес розумний на порозі...

ТИ ДИВИШСЯ. А Я ВЖЕ - ЯК НА ТРАПІ

Ти дивишся. А я вже - як на трапі.
І слів нема. І туга через край.
Життя іде по «Гаусівській шляпі»:
отак-от - «здрастуй», а отак - «прощай».
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
О це і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мужність - утекти.

СУЄТА СУЄТ

Нехай підождуть невідкладні справи
Я надивлюсь на сонце і на трави
Наговорюся з добрими людьми...
Не час минає, а минаєм ми.
А ми минаєм. Ми минаєм. Так-то.
А час - це тільки відбивання такту.
Тік-так, тік-так. І в цьому - вся трагічність.
Час - не хвилини, час - віки і вічність.
А день, і ніч, і звечора до рання -
Це тільки віхи цього проминання.
Це тільки мить, уривочок, фрагмент.
Остання нота ще бринить в повітрі.
Дивися - час - Великий диригент
Перегортає ноти на пюпітрі.

* * *
В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: - Люблю. -
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його голубе...
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе.
А буває - спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв...
Є для серця така покута -
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

***
Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: - Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.
А листя просить: - Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси - як вино.
Ворони п'ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.

***
Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, -
XX вік! - а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.
Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.

***
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! - та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав - нема мелодій...
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! - та сама.

***
Отак, як зроду, потаємно, з тилу,
Усіх міщан ощирені лаї
Ненавидять в мені мою скажену силу,
Ненавиджу я слабкості свої.
І скільки їх! Я зіткана з печалі.
Для ближніх знято тисячі свитин.
Коліна преклонивши, як Почаїв,
Стоїть душа перед усім святим.
Дзижчать і жалять міріади версій.
Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.
Я знаю: слабкість - це одна з диверсій.
А я ще в диверсантах не була.

***
Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі,
моїх пекельних кіл склепіння голубе.
Розгублений актор, що раптом збився з ролі,
ти п'єсу завалив, але зіграв себе.
О боже мій, які побачила я очі!
Як голос твій лунав, лишався на віки.
А п'єса собі йшла... А ми були, як зодчі,
що зводили свій храм без дотику руки.
І що мені той текст, і що мені ті ролі?
І хай собі крізь люк провалиться суфлер.
Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі.
Ми зводили свій храм. Він є у нас тепер.
Невидимий очам, без брами і паркану.
Там тільки голос твій, твій голос та ім'я.
І коли там душа, вона недоторканна.
Ти загадка моя... ти вигадка моя...

***
Що в нас було?
Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
прокотить вересень громи,
і вродить небо дивовижне
скляними зорями зими!
І знову джміль розмружить квітку,
і літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
сторукий велетень - Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
де все минати поспіша,
як та пташиночка на дроті,
спочине стомлена душа.

***
На все є час - на голубі тумани,
На вчинків простоту, на простоту понять,
На те, що коли навіть не таланить,
Можливості - і ті уже п'янять.
На те, що сил немає де прикласти,
Бо силам тим не відчуваєш меж,
І прагнеш далі - до мети і щастя,
А як впадеш - не боляче впадеш.
На все є час - на милу недосвідченість
І переконання у власній правоті,
І на любов, що благодатна, вічна,
Буває раз і тільки раз в житті.
На все є час - на самоту і вірші
В безсонну ніч осінньої сльоти,
На гіркоту безмірних перебільшень
І справедливу жорсткість прямоти.
На все є час - на право заперечень,
На те, щоб згасли істини старі,
На те, щоб не вагаючись на плечі
Узяти непосильні тягарі.
А потім, розрізняючи баласти,
І з-поміж них - єдине, основне,
Спокійно зняти, вибрать, перекласти,
Сказать: - Життя, прийми тепер мене!

* * *
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди -
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

* * *
Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях -
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля мстилися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози...
і жаль безмірний однієї втрати:
"В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати..."
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік -
лише ази! - ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лéти!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, -
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.

ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРІЧЧЯ

Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих матерів.А степам
будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
те покиддя війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!
Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горю стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
- Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте - мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.