Олександр Козинець

01.11.2019

Чуттєвий лірик Олександр Козинець народився в Лубнах на Полтавщині, мешкає в Києві. Пише вірші, коротку прозу. Кандидат педагогічних наук, працює в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова. Автор літературно-мистецьких проектів «Щоденник», «Щоденник. Re: make», літературно-екологічного проекту «ПРОдайте їсти». Має нагрудний знак «Кращий освітянин року» за рейтингом тижневика «Освіта» за проект «Щоденник. Re: make» (2012 р.). Є одним із авторів спільного проекту молодих художників і поетів України «Горицвіт» (м. Львів, 2014), частий учасник літературних фестивалів м. Києва та України. Автор тетралогії «Сезони днів» (2019). Переможець літературного конкурсу «Коронація слова». Публікується в різних колективних збірках, літературних журналах та альманахах, серед яких найбільш відомі - «Березіль», «Буковинський журнал», «Дзвін», «Дніпро», «Золота Пектораль», «Рідний край», «Саксагань», «Склянка часу», «Холодний Яр», «Філео+Логос» та ін.

Уявний вірш

уявіть що ви читаєте вірш
який я ще не написав
це ніби й неможливо
але нехай
просто уявіть
можете навіть заплющити очі
у цьому вірші все може статися
навіть те чого ви не очікуєте
а може зовсім нічого не трапитися
бо про все вже написано
тож мені залишається
повторюватися
або мовчати
а вам уявляти читаючи
мій ненаписаний вірш

хочу щоб ви зараз уявили
зозулю
яка кудись відлітає
низько-низько на захід сонця
побачили як минає ніч
як розкриваються квіти
після дощу

вірш закінчується
та мені важливо
що у вас залишиться після нього
чим він для вас стане
от ви й дочитали уявний вірш
він не такий і довгий як виявилося

насамкінець хочу
щоб у ньому було
Світло ваших очей!

***
Якщо вже про зміни - зали́шилось кілька дій.
Прокидається рано весна, вітрами кличе.
Допоки зі снів виринає майбутнє з минулих подій,
Мій внутрішній всесвіт цілує твоє обличчя.
Ранок у місті доповнює сіра легка імла.
В телефоні й мережі - сповіщення, повідомлення.
Час позбутись каміння, відкрити тіла й імена
Для очищення, змін, усвідомлень, оновлення...
Час летіти вперед - монета не стане ребром!
Поміж бути чи ні - точно бути! (не знаю доки)
Хай на заклик весни озоветься тепло і добро,
Розіллється у тілі, як повінь, березовим соком.

Найголовніше

В місто контрастів, бруківки, сухих гілок
Увірвалось тепло надто рано й бентежно.
Він любить її, найріднішу з усіх жінок,
Найтеплішу з усіх, береже́ну і обережну.
Та поки боїться сказати їй про головне
За собою постійно лишає відчинені двері.
За період самотності світле його й неземне
До грубіших вже звикло людей та матерій.
Між ними - свобода, між ними - така глибина,
Що тільки молитись, мовчати й стояти у тиші.
Він творить їй море, якого у неї у місті нема,
Вона - його серце, й стукіт пришвидшує.
Він ще боїться прозорості, легкості, чистоти,
Зруйнувати її, ненароком сказати більше.
Тому він рідко відповідає на її довгі листи.
І вчинки його не виказують найголовніше.

Підійшов до дверей вірш

Підійшов до дверей вірш,
Білий, середнього зросту.
Хотів відчинити - а не може.
Хотів постукати - та нічим.
Хотів крикнути - а й крикнути нічим.
Хотів показати себе - а тіла в нього немає.
Став перед дверима, вирішив почекати.
Вийшов із хати хлопчик. Років десяти.
З волоссячком, як у тата,
Вустами маминими,
Очима божими,
Голосом солов'їним,
Душею чистою.
Побачив хлопчик вірш, запросив до хати,
Покликав маму, познайомити.
Жінка сумно глянула на сина,
Перехрестила, пішла в кімнату.
Сів тоді хлопчик проти вірша,
Почав розповідати про дитинство:
Про те, як ріс без тата
(А він періодично приходив до мами вночі -
Вона потім плакала зранку).
Показав хлопчик віршеві свої іграшки,
Запросив до своєї кімнати.
Потім повів до улюбленого дерева,
З яким ділився страхами,
Молитвами,
Цукерками,
Печивом,
Маминими піснями й казками.
Вірш мовчки слухав хлопчика,
Зберігав його слова,
Щоб закарбувати їх потім в історіях,
Та раптом зник.
Хлопчик не міг заспокоїтись,
Вперше відчуваючи втрату друга.
Та не показував мамі смуток,
Бо вона й так тривожилася
Через дивну поведінку сина.
Лягаючи спати,
Хлопчик просив усіх янголів на небі
Та своє улюблене дерево,
Щоб вони повернули йому зранку вірш.
В чергове повторюючи своє прохання,
Він нарешті заснув.
Прокинувся від маминого доторку.
Жінка ніжно поцілувала сина,
Покликала снідати.
Як тільки сон пішов за вікно,
Син відчув, як довкола щось змінилося.
Побіг до люстерка. Дивився-дивився:
Все, як було.
Потім, уважно заглянув у зіниці
Й побачив у них тоненькі рядочки,
Які рухалися дрібненьким дитячим почерком,
Складаючи перший дитячий віршик.

***
У жінок цього міста місія не проста:
Пильнувати, щоб жодна із них себе не зганьбила,
Ані мужа, ні роду, городу, худоби, хреста,
Щоб у честі жила, зростала у мудрості й силі.
Жінки цього міста ревно дбають про те,
Щоб до столу у тон були обрані гарні тарелі.
Щоби раптом від справ не відбилась яка із сестер,
Коли зайде чужий чоловік в незачинені двері.
У жінок цього міста - вдача покірна й легка,
Гарні очі і душі, причесані й світлі діти.
Вони дбають про всіх, в них надійна та щедра рука,
Не одразу й помітиш, як вони вміють радіти!
У жінок цього міста дуже м'які імена,
Молоді за столами ближче сидять до входу.
Тут цінують історію, дні проживають до дна.
І так тихо довкола, що видно, як радість ходить.
У жінок цього міста в грудях родинне гніздо:
То на світло до них злітаються всі, хто може.
Вони знають, як легко позбутися болю й судом
І що буде найкраще для всіх і окремо кожному.
У жінок цього міста стільки у серці щедрот,
Що ніколи не купиш на жодному з ринків.
У жінок цього міста є чітке розуміння того,
Що насправді для щастя створена Богом жінка.

Лікуючись

я лікуюся, подумки -
не тривож
Іванна Стеф'юк

Непростими були два місяці,
Але все ж не було біди.
Хай на щастя мені заміситься,
Змиє небо старі сліди.
Влітку також бувають повені -
Щоб зітерти слова хотінь.
Оживаючи, я наповнююсь,
Я відновлюю власну тінь.
Час хвилинами б'ється голосно,
Міцно тисне мені в кадик.
Я лікуюся, я загоююсь.
Із середини. Дай води!

***
плач
але пам'ятай що завжди оплакуєш
тільки себе саму
бо сльози твої
не потрібні ніколи й нікому
тим паче йому
бо сльози твої
то наскрізь побитий міллю
старенький плащ
який ні від чого не захищає
і не зігріє
тому не плач

***
Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову
Ліна Костенко

Життя при світлі нині вкрите мрякою,
Країна стала сильною. Та сивою...
Бо хто не робить висновків ніяких,
Того ламають волею чи силою.

В часи зневіри, розпачу, стагнації,
Коли доводиться коритися умовам,
Не від інфаркту помирають нації -
Їм спершу відбирає мову!

Але між іншим, і якщо відверто,
Якщо хоч трохи прорідити кодло,
Якщо стояти до кінця, і вперто -
То в нас все вийде, як завжди виходило!

***
Ми земні і зимні, гострі, навіть темні.
Гріємось словами над горнятком чаю.
В нас табу немає ні на які теми.
Всесвіт розуміє нас, Всесвіт пробачає.
Ми різкі у поглядах, але то лиш зовні.
Гоїмося травами, боїмось відносин.
Кимось ми спустошені, кимось не наповнені.
Ні на що не скаржимось, зайвого не просимо.
Та допоки ніжність може йти крізь м'язи,
А тепло обіймів зупиняти вибух -
Ми ще в полі щастя, сплетені, зав'язані,
Наче море й сонце, мов вода і риба!

***
Все в тобі досі шрамоване, рублене, точене
Зітруть нові дороги, чаї з черемшини...
Кожен рубець на тілі - це про урок (чи ні?)
Ти ж про них кажеш: рубці без причини.
Все в тобі досі промокле, запилене, змелене
Вітер розвіє, змінить старі карнизи.
Дякуй усім за досвід. Краще життя - попереду.
Рухайся далі вгору. Та пам'ятай що - знизу.

***
важкістю б'ється у скронях «не бійся» і «не суди»
дні переходять у долю...
Таня-Марія Литвинюк

Ти головне нічого не бійся і поспіхом не суди.
Дні переходять долю словами, рядками, ознаками...
Правда твоя - мурахи, тіло пронизане до судин.
Правда твоя - любов, що ніколи не знає страху.
В кожному слові, в кожному світлому дні
Можна летіти вгору чи падати каменем.
Світло - це промінь, народжений у вогні,
Світло - це лінії, навіть криві та ламані.
Дні переходять у ніжність, вечір - у теплі сни.
Очі шукають душу з минулих життів і досвіду.
Ти головне не бійся, банального теж не проси.
Справжні дива дозріють самі врожаями осені.

***
І постав на полях червоною ниткою правило,
Зазивай старостів, щоб тебе супроводили:
Світ не зцілює нас, він лікує виправами,
Він не має кінця, і жалітись на нього не гоже нам!
Тому варто рости, молодіти душею і тілом,
Через сотні років залишати хороші сліди.
Ми - єдина матерія, тіло, рукопис, Бастилія...
Тільки в когось - в'язниця, а в когось - фортеця див.

***
Ця осінь нагадує чоловіка з просвітленим лицем,
Де насподі очей помітні приливи й відливи.
Вони затягують, наче вир. І якби не це -
Можна було б подумати: він щасливий.
Радість для всіх не може мати один рецепт,
Різні місця й події відкриють чи здавлять груди.
Ця осінь нагадує чоловіка з таким лицем,
Якому говорять: блаженний, світлий, мудрий...
Варто лише придивитися, варто дійти до дна:
Він примножує щастя, усміхається та радіє.
У відливах його очей помітна така глибина,
Що в приливах очей відчутна взаємодія.

За мотивом вірша Сергія Татчина
«Цей вересень нагадує чоловіка...»

Зі збірки «Рin-код: зима»

*
вірші бувають
білі римовані
романтичні дитячі
еротичні дивні
цей вірш
сміливо можна вважати
пожованим
надкушеним
подрібненим
з'їденим
я писав його
поки їв
ковть

*
багатодітна матір
Марія мандоліна!
у тебе
два дорослих
клаве_сини́
малесенький
син_
хрофазотрончик
і донечка
дримба

*
щоб себе любити
не обов'язково
ходити на побачення
говориш сама собі
одягаючи
проти ночі
найкращу сукню

Зі збірки «Обвітрена весна»

*
з гілки на гілку
з листка
на листочок
небо плюскоче
весняним дощем
вийшов
зі сплячки
сірий клубочок
умився
і поки
сховався
ще

*
поверталась весна
додому
через зламаний тин
не дістатися вчасно
затори
туман
коти

*
і сказала жінка
обійнявши мене
з теплом
дні нам потрібні
для того
щоб
множити
в інших добро

Зі збірки «Скибочки літа»
*
питаю у скибочок дині
питаю в обличчя води
чи можу я бути
водночас
мудрим
і молодим?

*
ну хоч у вихідний
не вставай так рано
скільки схочеш
лежи!
цей відпочинок
насправді
ти давно
уже
заслужив!

*
ой мамо
татку
не хочу
ліків гірких
в облатках
ні музик
ні гарних
вечорниць
хочу
домашнього теплого
хліба
і стиглих
брусниць

Зі збірки «Тричі осінь»

*
шоко_ладна
дівчина
з кавовим зерням у серці
очима кавово-
маминими
ладна на все
за ті очі
від тата
часто дістає
на горіхи

*
кілька століть тому
кілька століть потому
повторюю те ж саме
з поверненням
друже
додому

*
приходь у парк
на love_ку
посидіти зі мною
поки осінь тепла
поки затишно бути
осінньо_
го_лим
нам