РАУЛЬ ЧІЛАЧАВА: "Український сон"

16.05.2022

«Робота дипломата - служба, робота поета - служіння. Служба - обов'язок, служіння - покликання. Служба - для розуму, служіння - для душі... У моєму творчому і повсякденному житті давно органічно злилися грузинська і українська культури, які однаково дорогі і душі, і розуму» - ці слова належать українському дипломату, поетові, що пише грузинською та українською мовами перекладачеві і літературознавцю грузинського походження, авторові понад 60 книжок поезій, зокрема перекладів української класики на грузинську мову і навпаки, заслуженому діячеві мистецтв України, докторові філологічних наук, професорові Раулю Шалвовичу Чілачаві.

Рауль Чілачава народився 15 травня 1948 року в Грузії. Закінчивши школу із золотою медаллю, вступив до факультету журналістики Тбіліського державного університету. В 1967-1970 роках стажувався в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, де вивчив українську мову й літературу. Закінчивши навчання на відмінно, кілька років займався журналістською та викладацькою діяльністю.

Першою його книгою стала збірка перекладів Володимира Сосюри «Червона зима», яку Рауль підготував лише за один місяць, у 1970 р. Далі були переклади з грузинської українською мовою творів Шота Руставелі, Давида Гурамішвілі, Іллі Чавчавадзе, Акакія Церетелі, Галактіона Табідзе та ін., а також переклади грузинською прози та поезій Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, Бориса Олійника, Василя Сухомлинського, Петра Осадчука та ін. Упорядкував Антологію української поезії «Серпень (55 українських поетів)» (2001).

2012 року видано знаковий двотомник "Світло самотньої зірки": перша книга містить грузинські поезії Рауля Чілачави в перекладах відомих українських поетів (Миколи Бажана, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ігоря Римарука, Василя Герасим'юка, Володимира Базилевського, Бориса Нечерди, Романа Лубківського, Анатолія Кичинського, Віктора Кордуна, Бориса Чіпа, Петра Засенка, Софії Майданської, Володимира Лучука, Сергія Борщевського, Миколи Мірошниченка, Петра Осадчука, Віктора Мельника, Антоніни Цвід, Юрія Буряка, Леоніда Горлача, Тамари Коломієць, Володимира Житника та ін., а друга - його українські поезії та переклади з грузинської.

Автор численних публікацій у пресі - понад 100 окремих видань: поетичних, перекладних, наукових, публіцистичних... Удостоєний звання й золотої медалі «Подвижник грузинської культури». Лауреат міжнародних і національних премій імені Г. Табідзе, М. Гоголя «Тріумф», Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (за визначний внесок в українську літературу), П. Куліша, М. Рильського, В. Винниченка, М. Вульфсона, А. Чака.

У 1986 р брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. З 1992 року працював заступником міністра України у справах національностей, міграції та культів, заступником голови Державного комітету в справах національностей та міграції, професором Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, Національного університету культури і мистецтв, завідувачем кафедри української та іноземних мов Київської державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. З 2005 до 2010 обіймав посаду Надзвичайного та Повноважного Посла України в Латвії.

Спроба самозвіту

Не брав... не мав... не виїздив...
Не чув... не знав... не зустрічався...
Не заклинав: «навіки слався!»
Не божеволів: «Диво з див!»
Не нагромадив, не набув,
На відданість не присягався,
Ні перед ким не гнувсь, не слався...
Ні, ні... Самим собою був!

Український сон

Я український бачив сон,
Не сон, а диво дивне:
Пташкам з причілка в унісон
Співав горластий півник.

Буяв барвисто пишний гай,
І все довкола мліло,
А я, немов козак Мамай,
Грав на бандурі вміло.

Неподалік мій вірний кінь
Ту давню думу слухав,
Й козацьких шабель передзвін
Йому тривожив вухо.

І синьо півники мені
Всміхалися за тином...
Був українцем я в тім сні,
Насправді ж - був грузином.

Урок грузинської

Для вас це, може, смішнувато,
Бо по-грузинськи "мама" - тато.
"Ку" - буде чапа-черепаха,
А "шаві чіті" - чорна птаха.

Як просто хліб, то кажем "пурі",
А як із сиром - "хачапурі".
Тих слів у мові так багато,
Що всіх не знає навіть тато.

Сонце в ґроні винограду

Над морями, над горами
Відчинились сині брами:
На огненній колісниці
Їде сонце яснолице.

І проміння золотаве
Ллє на трави, на отави.
Сонце - в домі, сонце - в полі
Й на далекім видноколі.

Подивись! - гукаю брату. -
Сонце в ґроні винограду!

-----

Із циклу рубаїв "У планетарній кузні"

***

Стоять машини урядові,
Похмурі, чорні, наче вдови,
Які коханих поховали,
Але до шлюбу знов готові.

***

Була весна... Веселі перехожі
Раділи квітам і погоді гожій,
А тут, за огорожею, з надгробка
Всміхався чоловік, на мене схожий.

--------

Полуднева тінь

Тінь полуднева! І в сонячну пору
Чом ти лишаєш мене в самотині?
Я без твоєї присутності нині
Шлях не знаходжу до рідного двору.

Все ж я скажу, не відчувши провини:
«Сам я кохав... І бував я коханим!»
Тільки ж минулося... Час невблаганний!..
Інші на мене звалились лавини.

Вийшов за коло я обітоване.
Трави шовкові шумлять, наче ріки.
Садом печалі ходжу, як Бесіки,*
Тільки ж троянда на мене й не гляне!

Тінь промайнула прозора, як мева,
Щоб не відчув я себе в самотині.
Ще до заходу при ясній годині
Стрінемось, тіне моя полуднева.

Тихому могильщику

Тобі, хто могилу копає мені
Й готовий мене одспівати,
Я віри не йму, хоч слова чарівні
Ти мовиш: «Батоно», «Мій брате».

Не вірю, бо знаю, що думка бридка
Вдяглася в улесливі шати.
За словом питання завжди виника,
А відповідь нікому дати.

Я знаю, де підступу й правди межа,
Де зрада принишкла-завмерла.
Я завжди напружений: байка чужа
Щоб притчу мою не затерла.

Де ждеш ти мене, обривається путь,
І поки доходимо краю,
Я все пам'ятаю, що маю забуть,
І що не забуть - пам'ятаю.

По кому б'ють дзвони?

Е. Хемінгуей

Вбитий час не вернути нікому й ніяк,
Він з весняних алей перетік до зірок,
Але десь там іде кучерявий хлоп'як
І дзвінок наслухає, що зве на урок.

Чи я буду на тому уроці, чи ні,
На «відмінно» я знаю, де мій інтерес, -
Мої груди розтяті, здається мені,
І стук серця сягає високих небес.

О, як гірко мені, що ніхто поміж нас
І не чує, й не знає: настала пора
Не молитись на час, не підкорювать час,
А тужити з ним поряд, як брат і сестра.

Та тужба неспроможна вести навздогін
Тому сонцю, якому ми все віддали.
І по кому ж той подзвін? Звідкіля передзвін
На початку алеї, де ми відбули?

Лише тоді збагнеш

То не біда, що плачуть солов'ї,
Що дух ослаб в дорозі до мети,
Що ребра переламані твої
Гризуть ночами відчаю чорти.

Що на барліг перетворився дім,
Погас камін і спорожнів наш бар,
Що тьма панує, де іскрився грім
І грало сяйво від землі до хмар.

Що родичів не бачиш рік у рік,
Не бачиш матір сиву, як туман,
Що проти тебе ниций чоловік
Посіяв чварів злісний ураган.

Лише тоді збагнеш: «Я - сам-один,
Навік поблякло небо голубе»,
Коли із моргу тоскних холодин
Ніхто не прийде забирать тебе.

* * *

Світло самотньої зірки на мене падé,
Світло далеке й незриме... І входить у двері
Тінь - як тринадцятий на потаємній вечері,
Мороку й давнього страху творіння бліде.

Біль із нічними вітрами мене здоганя,
Голос я чую - забутий, неначе повір'я.
Знаю: виводять мого скакуна із подвір'я
Чортові діти, найкращого мого коня!

Крикнути хочу - та в горлі заплутався крик.
Де ж ті слова, від яких би примаренець зник?
Раптом здалося (і хай мені кожний повірить):
Зірка самотня все тонше проміння снує,

І підозріливо дивиться в царство своє -
Може, заплаче дитя передвіщене? - Ірод.

Я і ніч

Коли пишу я ці рядки, палає північ навкруги,
І біля вікон вітерець шепоче казку про луги.
Над доокружжям килимок тче місяця срібляста нить.
Попідвіконню вітерець в гілках бузкових гомонить.

Склепіння неба зусібіч пройняли списи голубі
І незбагненні почуття, як рими вірш цей, далебі.
Околиці іскряться так в таємнім сяєві світил,
Як в серці пристрасті мої, як нерозгадані світи.

Є в мене тайна вже давно, із серця лиш не витер цю,
Ні з ким я нею не ділюсь, не видам навіть вітерцю.
Чи знати друзям, що за сум у серці я ховати звик,
В його незнаній глибині яка журба лягла навік!

Ані зітхання уві сні, ані по вінця повний ріг
Не в змозі викрасти з душі те, що я ревно так беріг.
Не вигоїть скорботних дум і найсолодша тепла мить,
Коли в обіймах потону і в грудях серце защемить.

Лиш ніч - моїх безсонь сестра, лиш біла ніч в моїм вікні
Ту знає тайну, що навік сховало серце вглибині.