СТАНІСЛАВ ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ "Чеський зошит"

* * *
Де зараз ви, кати мого народу?
Василь Симоненко

Ви зараз скрізь, кати мого народу, -
грабіжники, убивці, шахраї.
Ви ошукали дерево, і воду,
і степ, і землю з надрами її.
Ви обібрали душі нелукаві,
нехитромовні, з прив'язом земним.
І прагнете, лихі та верескаві,
владарювати кодлово над ним.
І будете брехати, як брехали,
і патетично скривлювати рот,
застрашуючи гірше, як страхали,
обібраний до ниточки народ.
І хай старечість терпить та зітхає,
ошукана цинічним підлим днем.
Та молодість, як жерло, вибухає -
і знищить вас камінням і вогнем.
І вам не ухилитися від ядер,
і ви не заховаєтесь ніде
від тих, у кого - з дерева і з надр! -
нерабська кров струмує і гуде.

© Станіслав Чернілевський

* * *
Перетнувши життя перебрідне,
куля виміри всі похитне.
Відмежує нерідне і рідне,
в отвір виверне світ і мене.
І неначе побачу з придолку
пірамідного грона бузку:
тінь верблюда проходить крізь голку,
проминувши тебе при піску.
І, немов сургучева печать,
очі сфінкса печально мовчать.

© Станіслав Чернілевський

* * *
Всі ці дні, всі ці ночі, вогні,
всі загибелі, вся непровинність, -
в глибині і тобі, і мені
тільки тест на чужинність.
З'ясувалось: не сестри й брати.
З'ясувалось: не слізне - сльозате.
Пережити - це не віднайти,
це на кров зав'язати.
І ніякий двоякий покров
не запне неспоріднену кров:
поцілунок Іуди у Джотто -
ніби жест на болото.

© Станіслав Чернілевський

* * *
Рука боліла, а сади цвіли,
і цвіт вишневий не соромивсь болю.
Кому відомо, дівчинко, коли
пароль бджоли
нас перетне з тобою?
Ще як найперший Божий заповіт
явив себе -
прокралося зміїне.
В чужій землі
я п'ю очима цвіт -
і дві біди ворожать з України.
Та я ловлюся в білі ятірці.
І затерпаю втишено в сльозі я.
І цвіт вишневий протнутій руці
сильніший лік, аніж анестезія.
А сподівання змирно завмира
перед ярмом, що вже відзолотіло:
незрадно стала зримою пора,
що вже не побратим, а ворог -
тіло.
Прости, кохана, ремство старука,
бо ти - весна,
а решту - кремний біль же.
Бо раптом тіло чує, що рука -
вишнева гілка,
що не сквітне більше.
Тому, як перший Божий заповіт,
зміїну вразу глушить білий цвіт.

© Станіслав Чернілевський

* * *
Не проминуло - обминуло,
не розлучило - не звело.
Де протинає світло чуло -
лиш те минає, що було.
Мене пройдешнє не стинало,
і не пекло, що Бог не дав.
І поки щастя обминало,
я милувався і страждав.
Тисячоліть протявши збродню,
щось шепотів Єршалаїм.
Та віддаляється в безодню
півострів з іменем твоїм.
На стині музики й печалі,
де відпадають рай та гріх,
маліє в цятку далі й далі
яристе благо рис твоїх.
І за зразком гірких оскомин,
як дощ, припорошіле скло,
змиває плин
останній спомин
того, що, ставшись, не було.

© Станіслав Чернілевський

* * *
Чого побиваюсь
терпкою рукою
від місця біди вдалині?
Ожинова ягода понад рікою
чомусь пригадалась мені.
Ті люті двоногі
з обличчями з масок,
де кожне з очей, мов слимак, -
чи їх поміж скронями в горщиках касок
шпигає ожиновий смак?
Як сталось, що суча відраза до мови
затерла ожиновий клич
і є тільки м'ясо
колючо-тернове
натомість едемних облич?
І там, де житло почалось толокою, -
полин і жалка кропива.
І стежка, мов струнний смичок над рікою,
в глухих черепах не співа.
І в час Воскресіння розп'ятого Сина,
як вічністю довжиться мить,
ще в бростях заплющившись,
тужить ожина
від кулі, що в руку стремить.

© Станіслав Чернілевський

* * *
І жити зле. І кинути несила,
хоч співжиття - неправда й ворохня.
І не тому, що ти кохана й мила,
а через те, що й кинути - брехня.
І як би тупо з болю не вмирав ти
чи не стирав зорею млу в'язку,
проте ніяк знадку криницю правди
не прокопаєш в засипах піску.
Переминають зради й компромати,
повзе іржак і на колючий дріт.
Єдина правда - жити і тримати
терпіння, як Всевишній заповіт.
Життя в злитті безмірне,
та мале.
Ти знаєш все. Але чого ж так зле?

© Станіслав Чернілевський

* * *
Якось так поміж нас юродиво
не вчинилось. Розчахлі світи
не дозріли, щоб сталося диво.
Або я не дійшов.
Або ти.
Або вітер озвірився злючий -
і тепер перед завтрашнім днем
кожен заштрик від болю -
палючий:
так вогонь
зупиняють вогнем.
Ще попереду присуд і проща,
і провісне осягнення див.
Не шкодуй ні за чим, найдорожча,
що поробиш, як Бог не судив.
Будуть мерзнути руки зимою
чи труситися дрожем дрібним.
І, можливо б, ярмом чи тюрмою
обернулося щастя не з ним.
Він тобі килимочок простеле,
а мені вже - вердикт рішенця,
ніби щось прочитало про тебе
все, що треба мені,
до кінця.
«Прощавай» не потрібно казати.
Оперезано пруг прагняний.
Збрякле небо, грозою пузате,
вже народжує грім вогняний.
І за мить
палашем забуття
розчахнеться
розбіжне життя

© Станіслав Чернілевський

* * *
          Сестрі Юлі
В мого сумління
гострі жала
і каяття моє -
боляще.
Як
мама з нами виживала,
Покинута
напризволяще?
Пора набігла
хижа-хижа
вовками
звади і полуди.
Проте
яка то дивовижа,
що попри все
лишались люди.
Обмерло співом волоконним
над віковими килимами.
І вже за дзвонним
склом віконним
не світиться обличчя мами.
Ранкове сонце на приході
яріє з молодої сили
і пружить пагони в городі,
що люди
мамі
насадили.

© Станіслав Чернілевський

* * *
Крамола терпла і німіла.
Лади щезали з вереди.
Ти не мене не зрозуміла,
а волю дерева й води.
Нічної гілочки ясмину,
роси в бузковому ковші.
І загадкову серцевину
прозорій чулості душі.
Не потяг пристрасті, не вітер
шаленства тіла, що несе,
а той потік безгучних літер,
що в ньому сповнюється все.
Та чиста чіткість алфавіту,
яка вишукує серця,
щоб їм сувору правду світу
всю
провістити
до кінця.

© Станіслав Чернілевський

* * *
Щось очудимо, щось огудимо,
щось, як коси твої, - в ставок.
Ми відпустимо все
й забудемо,
як осінній день
ластівок.
Вже не шабельно і не жализно,
все бажання в твердій гнузді.
Тільки що там цяпоче жалісно
в півостудженому гнізді?
Я не той уже.
Ти не та.
Тоді хто ж у нас сирота?

© Станіслав Чернілевський

* * *
Було, як шарпане сукно,
крайнебо з вітром шерепівим.
Надвечір - сонце крізь вікно,
мов гострий шприц
з пташиним співом.
На відголоски шалини
послала тиша запинала.
Я розумію здалини,
що наша притча відлунала.
Відшепотіла, відгула,
над скрапом свіч відмерехтіла.
І навіть шлейф її крила
не шерехтить по шкірі тіла.
Пташина цідь прошила сплін
цілющим імпульсом привчання.
І жовта безгомінь між стін
уже не хвора на мовчання.
З лещат нещадності прощань -
інакші шифри долучань.

© Станіслав Чернілевський

* * *
В нас не буде весілля. Ми в полі,
де стовпи і дерева, як віхи,
та вітри при питомій сваволі,
та стрижі без родинної стріхи.
Тонкобіжне життя мурашине
до країв хмарових не пристане.
Як обірвана квітка шипшини,
перенешся чужими перстами.
До гітар, на бубнову привтіху,
до жовтневих шальких аплікацій
золотого печального сміху
нами зраджених вільх та акацій.
В нас не буде весілля. Обвали
марних зіль прижухають за нами.
Ті вуста, що тебе цілували,
повсихають в траві полинами.
І розмітять нові видноколи
в золотавих зірках звіробою
срібні бджоли з держави Ніколи -
там, де я лише буду з тобою.

© Станіслав Чернілевський

* * *
Ані знаджень медово-прочовгих,
ані скрегіт, чи шепіт, чи рев.
Тільки музика стовбурів довгих,
тільки велич завмерлих дерев.
Пташка кличе, струмок цвірлікоче,
мох ряденцем послався м'яким.
Як душа цим ділитися хоче,
на парсеки не маючи з ким.
Над смереками -
хмар лебедія,
тиша - наскрізь,
як різь ножова.
Ліс - подія, а смерть - не подія.
Шум - живий, а грошва нежива.
Як стинається ніч кажанами,
розумію до коренів сліз,
що найбільша біда поміж нами -
неподілені тиша та ліс.
Коли лють - наші душі в екзилі,
м вітчизна - глибинно містка,
як чаклунство свічі або хвилі,
дивина молодого листка.
І до днів судових чи судомних
чи гірких позадомних схирев -
вся ця музика стовбурів довгих,
вся ця тиша безвічних дерев.
Вся ця далеч єднання з близьким,
що її не розділиш ні з ким,
раз єдина сурідна душа -
як безодня,
чужа.

© Станіслав Чернілевський

* * *
Світлані Чорноволенко
Казимирі Підгірній
Не пальцями пишеться - болем.
Все болем та болем.
Коли ж,
хай навіть скидаючись кволим,
ти, тіло моє, відболиш?
Ні ночі, ні дня, ні дороги,
лиш очі
за скло
в оксамить
смарагдових трав, де відроги:
гранітам ніщо не болить.
Та звідти, де сосни-блукальці
півнеба загарбали в схронь,
зненацька вертається в пальці
терпкий животворний вогонь.
Мов зрячість, приступна лиш Ванзі,
відкрила замежне знання -
і чути, що в кожній фаланзі
щебече крізь біль пташеня.

© Станіслав Чернілевський

* * *
Світлані Копанській

Вістря смерек
затулило млистям.
Блимає сонце
крізь тло хромате.
Вчуся в пташок
розмовляти з листям,
вчуся в дерев
самоту тримати.
Ниття цитринове,
аж ятраве, -
поміж смарагдом -
наперстям ткалі:
як зосереджено
гуснуть трави
в пагорбах драйву
по вертикалі.
Хто говорив
про німе створіння?
Всюди яріння
понадрумове -
сонячнокросне
всеговоріння -
непромовлянням
живої мови
Троском прозріння,
що все хрещате,
скресно привчити
гортань мовчати.

© Станіслав Чернілевський

* * *
Очікування на твій голос -
така інтрига,
що втома від несполучень -
над сотні втом.
Як тільки ти заговориш -
скресає крига,
і крила вгорі,
і струси гірським хребтом.
Вивчання хвилин чекання -
як алфавіту
запам'ятовування.
І раптом з мли
потужний прожектор мови:
слова привіту -
і голос переставляє
всі речі світу,
як в залах переставляють
стільці й столи.
І серцю стає відчутно
з дрожви легень,
що навіть як ніч надворі -
в легенях день.

© Станіслав Чернілевський

* * *
Печаль свої вівці в очах відпасе
і жаль віджене за обводи.
Коли доростеться - відчується все,
та вже занеможуться згоди.
Ми мали однаково очі сумні
і губи в теплі полинові.
І вся ця спорідненість в суджені дні
стала довірена снові.
Ловилася іншим жіночість твоя,
бо інші тягли маєстати.
І я в цій безодні з країв самія
почав за межу проростати.
Себе, чи мене, чи обох на кону
чутливість твоя не впізнала.
Та я був покликаний в тьму смоляну,
де куля мене наздогнала.
Мене, чи тебе, чи обох в однині...
Та дякую, попри тужливість,
за те, що явила можливість мені
прожити таку неможливість.
За ту неймовірну замірну розверть,
де слову «любов»
є синонімом «смерть».

© Станіслав Чернілевський

* * *
Де вістря зір, як сріберні хвоїни,
застрягли гостро в чорному шатрі,
виходить в темінь жінка з України, -
бо щось її стривожує в зорі.
Як дзвін відра об цямрину криниці,
як дальній цокіт покоту підків, -
магічне сяйво туги й таємниці,
що тільки голос вгадує з віків.
Після дощу земля, немов замісець.
Уздовж доріг опори, як хрести.
Як пломеніє, як пульсує місяць
в осерді хмар - очей не відвести!
Тріпоче лист, мов лоскіт по пір'їнці,
від леготу нічного кружиття.
І що шепоче місяць українці
про тільки нею вгадане життя?
Бринять згори сузір'я променево,
немов з хустини струнно тороки.
І жінка йде, тримаючись за небо,
і обпікає пальці об зірки.

© Станіслав Чернілевський

...і ще двійко віршів зі шкільної програми

Теплота родинного інтиму...

Теплота родинного інтиму.
Ще на шибах досвіток не скрес.
Встала мати. Мотузочком диму
Хату прив'язала до небес.
Весело і з ляком серед печі
Полум'я гуляє по гіллю.
Ковдрою закутуючи плечі,
Мати не пита, чому не сплю.
Вже однак зникає гіркотина,
Не катує серце печія.
Знову я - малесенька дитина,
Мати знає більше, аніж я.
Матері розказувать не треба,
Як душа світліє перед днем
В хаті, що прив'язана до неба
Світанковим маминим вогнем.

© Станіслав Чернілевський


Забула внучка в баби черевички...

Забула внучка в баби черевички...
Дитячим сміхом бризнувши в зело,
За повелінням вікової звички
Перекотилось літо за село.
Махнуло рученя на бензовозі -
І курява вляглась після коліс.
А бабка все стояла на дорозі,
Хустинкою торкаючись до сліз.
І вийшли в небо зорі-жаровички,
І тихо бабка посеред села
Малесенькі дитячі черевички
У спорожнілу хату занесла.
Лягла собі. І світло не світила.
Торкнулась черевичків перед сном -
І осінь їй тихенько опустила
Горіховий листок перед вікном.

© Станіслав Чернілевський