Тетяна Лавинюкова

Пропоную Вашій увазі добірку віршів поетеси з Івано-Франківська Тетяни Лавинюкової, яка, до речі, не так давно стала киянкою! Тетяна пише вірші для дорослих і дітей, робить чудові переклади поетичних творів, займає активну життєву позицію. За освітою вона математик, проте весь її трудовий шлях пов'язаний з Національним технічним університетом нафти і газу, де поряд із педагогічною та науковою роботою працювала за сумісництвом редактором факультетської газети «Нафтовик», написала текст «Маршу нафтовиків» - офіційного гімну Івано-Франківського НТУНГ.

Пісні на вірші Тетяни Лавинюкової є призерами всеукраїнських пісенних конкурсів. Поезії публікуються у періодиці та альманахах, на поетичних інтернет-ресурсах. Автор бере участь в літературних конкурсах та фестивалях, проектах та літературних платформах, як то «Об'єднані словом» (Івано-Франківськ), «Знай нащих», «Українські передзвони», «Українські посиденьки» (Київ).

Випустила збірку віршів для дітей «Кораблик» (2017). На фестивалі «Ірпінський Парнас» (2018) здобула І місце у номінації «Поезія для дітей». Є одним із переможців Відкритого поетичного конкурсу «Житомир TEN» (2018), присвяченого пам'яті видатного поета-перекладача Бориса Тена. Ближчим часом планується до виходу нова книжка поезій «Цінуймо мить».

У 2015-2016 рр. взяла активну участь в проєкті «Дзвони серця. Небесна сотня» (ініціатор Федишин О.В.), який завершився створенням книги «Поетична енциклопедія. Герої Майдану». У книзі надруковані поетичні присвяти кожному герою Небесної сотні. Тетяна написала 10 віршів до цієї збірки, була редактором і зробила багато для того, щоб книга побачила світ. Особисто або письмово спілкувалася з родичами героїв, щоб передати їм книгу. Один з її віршів викарбуваний на пам'ятнику героям у Вишгороді.

НА ЗЛАМІ ТИСЯЧОЛІТЬ

Епоха, як рана відкрита, болить,
примушує кожну розіп'яту долю
збагнути на зламі тисячоліть,
що злам не буває без гострого болю.
Тріщить філософії одяг тісний,
хитаються карткові хатки імперій,
збуваються давні пророцтва і сни -
століття настало нове в нашій ері.
О ні, то не вигадка, не маячня:
задимлений купол небесної сфери,
злітають будинки, палає Чечня,
нові безпритульні бредуть агасфери.
Ну як ти, маленька людино проста?
Здається, терпіти наругу несила?
Та хресну дорогу Ісуса Христа
для тебе зоря провідна освітила.
Гартуються жаром любові серця,
і рук нерозривним лишається коло -
хоч ранять тернові колючки вінця,
ти віриш: гряде Воскресіння за болем.

© Тетяна Лавинюкова


МАРІЯ І ЄВА

Дикунка Єва, грішна наша мати,
Дитя, до вражень всіх нових несите.
Ну що нам від дівчиська вимагати -
Їй так хотілось яблучка вкусити!
Ну от і маєш вигнання з Едему,
Тепер лиш згадуй про розкоші раю,
Гаруй на полі бідному своєму
Та дітлахів годуй шмаркатих зграю!
А ти, Маріє, чиста та побожна,
Зростаєш в лоні совісті і віри,
З колиски знаєш «можна чи не можна»,
Готова до принесення офіри.
В душі вже сходять обраності зерна,
З дитинства сняться сни тобі пророчі.
І коли бачиш кущ колючий терну,
Враз сльози навертаються на очі.
Смак яблука і колючки тернини,
Дві матері - безжурна і скорботна.
Марія-Єва - дві в нас половини,
Жертовність і наївність безтурботна.

© Тетяна Лавинюкова


ВИПАДОК

Якось йшла повз дитячий садочок,
І спіткала пригода така:
Крізь паркан мені клена листочок
Простягнула маленька рука.
Вечоріло, збиралася злива,
Та поважно прорік голосок:
«Буде за́вжди здоровий-щасливий
Той, хто візьме у мене листок!»
Вмить здалося, що день став погожим,
Чудеса ніби й справді робив
Той малюк, що усім перехожим
Роздає найдорожчі скарби.
... Де ти, мрійнику щедрий, ким виріс?
Твоє листячко де чарівне?
Голос, повний наївної віри,
Пригадаю, як скривдять мене...
Пригадаю той день, пізню осінь,
Поміж аркушів книжки знайду
Лист пожовклий, що щастя приносить, -
Від пророка в дитячім саду.

© Тетяна Лавинюкова


МАЛЕНЬКА УКРАЇНКА

Я - маленька українка!
Де ще стрінете таку?
В мене вишита кофтинка,
Гарні квіти у вінку.
Вчать мене матуся й тато,
Та у школі вчителі
Берегти і шанувати
Славу рідної землі.
Є у нас Карпати-гори,
Чорне море і Дніпро,
Степових ланів простори
Родять хліб - святе добро.
Всіх вітає хлібом-сіллю
Українська сторона:
Слобожанщина, Поділля,
Таврія, Галичина.
Я співаю пісню дзвінко,
Я кружляю у танку...
Я - маленька українка!
Де ще стрінете таку?

© Тетяна Лавинюкова


ДЖЕРЕЛЬЦЕ ЛІСОВЕ

Джерѐльце лісове, не знайдене ніким
У нетрях, де й нозі ступити важко -
Лиш темна папороть схиляється над ним
І воду п'є лиш пташка чи комашка.
Що тут із надр земних цілюща б'є вода,
Не знатиме ніхто й через століття...
Проміння золоте на хвильку загляда,
Опівдні пронизавши верховіття.
А джерельцѐ живе, щоб напувать траву,
Коріння трьом смерекам освіжити.
Так - непомітно - може, я живу?
А може - тільки так і варто жити?

© Тетяна Лавинюкова


* * *
Тримаєш у своїх руках
Мою всю долю, всю планиду,
В тривогу й радість оповиту,
Закутану то в сміх, то в страх.
Така вона крихка-крихка,
Як у ставку крижинка перша,
Крок ступиш - вже ніщо не вдержить,
Лише одна твоя рука.
Від катаклізмів і пожеж
Мої кордони і границі
Ти невсипуще бережеш,
Та так, що спокій і не сниться.
Мій князю-лицарю! Знайти
Слова я хочу ті єдині,
Що скажуть, хто для мене ти
І днесь, і присно, і віднині.

© Тетяна Лавинюкова


* * *
Ти повернешся - вірю я, вірую,
Скільки б літ, скільки б зим не спливло,
Журавлі повертаються з вирію,
Повертається з сонцем тепло.
Одіссей повертається з плавання,
Йде на нерест додому лосось,
Кораблі повертаються в гавані,
Хоч здолати півсвіту прийшлось.
Всупереч океану горбатому,
Де лютує хижак-буревій,
Буду вірити я і чекатиму
На вітрильник окрилений твій...

© Тетяна Лавинюкова


НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ
Живемо не хлібом єдиним
на рідній з дитинства землі -
людина іде до людини,
і радість несе, і жалі.
Хай людяність звичною стане,
шанують старих молоді,
хай вірною буде кохана,
хай дружба не зрадить в біді.
У наших красунь-українок
не втомиться голка в руках -
розквітне хрещатий барвінок
з калиною на рушниках.
Ніколи нехай не зміліє
народних пісень джерело,
хай кожну дитину зігріє
священне родинне тепло.
Хай буде навіки єдиним
увесь український народ.
Всіх друзів вітай, Україно,
жени всіх ворожих заброд!
Ми келих наллємо по вінця -
нехай до нас гості ідуть,
у світі нехай українців
за щирість сердець впізнають.

© Тетяна Лавинюкова


ТУТ ІСТОРІЯ НАША...
(пісня на музику Світлани Гричко)

Красується волошками і маками
І золотим колоссям тішить нас
Земля, де юна Леся гралась з мавками,
Де слухав кобзарів малий Тарас.
І на могилах прадідів калиною
Вона цвіте, схиляючись в журбі,
Свята земля, що зветься Україною
І батьківщиною мені й тобі.

Приспів:
Тут історія наша і слава,
Тут відлуння далеких віків.
Передаймо нащадкам по праву,
Що одержали ми від батьків.

Цвіте барвінок під Жовтими Водами,
Немов козачі очі голубі.
Державність із гетьманськими клейнодами,
Вкраїно, здобувала ти собі.
Там, де не раз степами неозорими
Жорстока прокотилася війна,
І досі поле, мирним плугом зоране,
Героїв пам'ятає імена.

Приспів.

Политі кров'ю щедро в нас чорно́земи
Ще з княжої й козацької доби -
Крізь Берестечко, Крути і Чорнобилі
Йдемо шляхом надії й боротьби.
Святими Володимиром і Ольгою
Благословен час звершень і звитяг.
До волі йшли дорогою ми довгою,
Хай майорить наш синьо-жовтий стяг.

Приспів
© Тетяна Лавинюкова

Автор музики до цієї пісні Світлана Гричко
Запис можна послухати на https://www.stihi.in.ua/avtor.php?author=47873&poem=181497


МАНДРУЄМО У ЧАСІ

Кожному новому поколінню
на землі відведений свій час.
Ми з'явились з Божого веління,
і нащадки прийдуть після нас.
Молодість, як птах у високості,
зникне і назад не знайде путь.
Мудра старість завітає в гості,
хоч її не кличуть і не ждуть.
Ми у світі наче перехожі
на шляху у вічність з небуття...
Сили дай, благослови нас, Боже,
з гідністю прожити це життя.
Виростити дерево і сина,
до нових звернутись поколінь,
вірити, що вічна Україна -
золото пшениці, неба синь...

© Тетяна Лавинюкова


БАНДУРИСТИ, КОБЗАРІ...
Були в нас кобзарі та бандуристи -
сліпі співці народних вічних дум.
Ішли з села в село, від міста в місто,
виспівували серцем біль та сум.
Притулок хоч який вночі шукали...
Бувало, і під тином. На зорі
в дорогу нескінченну вирушали
з поводирями старці-кобзарі.
Вдивлялися незрячими очима
в таємну суть незвіданих світів:
бандура, ліра, кобза за плечима,
як Хрест, що сам Господь нести звелів.
Але згустився морок понад миром,
вже жоден сонця промінь не зорів.
Кривавий цар, лихий новітній Ірод
звелів зі світу звести кобзарів.
Знайшлись здійснити вирок той васали:
з запроданців своїх, з чужих заброд...
Бриніти віщі струни перестали...
Та пісню кобзарів зберіг народ!
Не налякали кари та тортури,
передавали пісню з вуст до вух,
холопи царські нищили бандури,
та був їм непідвладний гордий дух.
Заграй, кобзарю, про одвічне, нумо!
Минулим славним у прийдешнє клич!
Хай правдою бринить народна дума,
хай промінь сонця розганяє ніч!

© Тетяна Лавинюкова


СВІЧА

Нехай палає пам'яті свіча,
Оплакує гарячими сльозами
Заморене невинне дитинча,
Що згасло марно на руках у мами.
Зів'ялий пуп'янку, ти міг цвісти,
Тягнутись пишним кетягом угору,
Та зжерли хліб твій навісні кати
У чорнім мороку голодомору.
Не забуваймо ті часи страшні,
Нехай роки минають за роками -
Завжди в цей день на кожному вікні
Скорботна свічка скапує сльозами.

© Тетяна Лавинюкова


ПАМ'ЯТІ ГЕРОЇВ КРУТ

Від студентської лави до народної слави
Недалека дорога через смерть пролягла.
І не дівчина мила ваші очі закрила,
І не рідна матуся стерла піт із чола.
Ой, хлоп'ята-орлята, як же вас небагато,
Як же вас оточили звідусіль вороги.
Коли ви помирали, сурми вам не заграли,
Лиш багряні від крові стали білі сніги.
Краю мій солов'їний, це із вуст твого сина:
«Ще не вмерла Вкраїна!» - чули люті кати.
Там, де юні герої узялися до зброї,
Дух народу не вбити і не перемогти.

© Тетяна Лавинюкова
Автор музики до цієї пісні Світлана Гричко
Запис можна послухати на https://www.stihi.in.ua/avtor.php?author=47873&poem=157729

БЕРЕСТЕЧКО
(Пісня-дума на музику Світлани Гричко)

Вже недалечко до Берестечка,
Сідлаймо коні, панове,
За волю свою стати до бою
Козацьке військо готове.
Поглянь, Богуне, он ворог суне,
Як чорна хмара ворожа.
Лави тримаймо, не відступаймо,
Нам сила Божа поможе.
Не роса, не роса вкриває трави,
А гаряча кров козача...
Де козаки впали, не зганьбивши слави,
Ворон кряче, Україна плаче.
Над Берестечком чорнії хмари
Яснеє сонце сховали.
Бодай пропали, зрадники-татари,
В полон Богдана забрали.
Дужії руки, гострі шаблюки,
Битва жорстока, завзята.
Козацьку славу, січу криваву
Будуть в віках пам'ятати.
Поросли, поросли шовкові трави
Там, де ті степи, байраки...
Де козаки впали, не зганьбивши слави,
Розцвіли як кров червоні маки.

© Тетяна Лавинюкова
Запис можна послухати на https://www.stihi.in.ua/avtor.php?author=47873&poem=175281


МОЯ ШЕВЧЕНКІАНА (тетраптих)

1. ВУЛИЦЯ ШЕВЧЕНКА (у Івано-Франківську)

Ця вулиця в липах розкішних,
Щоб бджоли купались в меду.
І знову я нею неспішно,
Неспішно до парку іду.
У місті найкраща для мене,
Бо носить ім'я Кобзаря...
Дерев верховіття зелене
Цілує рум'яна зоря.
Ім'я невмируще Шевченка
З дитинства навіки святе...
Назустріч з книжками студентка,
Напевне, на лекції йде.
Учися, мудрішай, красуне,-
Тут поруч університет...
Котре покоління вже юне
Навчає безсмертний поет.
Згадайте: ще вчились читати -
У душу назавжди лягли
Рядки, де садок коло хати,
Хрущі, що у вишнях гули.
Ми вже не розлучимось з ними,
А надто на вулиці, де,
Плекаючи думи і рими,
Кобзар ніби з нами іде.
Тут пам'ять підказує знову
Улюблені, вічні слова -
Продовжує з нами розмову
Шевченкова слава жива.

2. ЛИКЕРІ
Кохані ранять так безжально,
Дошку́льніше, ніж вороги.
Збагнути слово геніальне,
Тобі, дівча, не до снаги.
Поет для тебе ниже рими,
Вкладає серце в них своє,
І тихий рай земний незримо
В його уяві постає,
Де мила з русою косою,
У вишиванці, у вінку...
За очевидною красою
Ховала душу ти мілку.
Між вами - ціле покоління,
Трагічне генія життя.
До те́́бепри́йде ще прозріння
І запізніле каяття.
Та мовчазна співця могила,
Лиш в "Кобзарі" - гіркий рядок
Про дівчину, що запалила
Омріяний райок-садок.

3. ЛІЛЕЯ
На клумбу випадково гляну -
І зупинюсь від того дива!
Шляхетні, наче з порцеляни,
Лілея квіти народила.
Та Севр, Саксонія й Кіото
Не перевершать чистих ліній:
Така гармонія і цнота
В зірчастих чашах гордих лілій.
Жива Тарасова легенда!
(Посмертні вшанування пізні),
Не буде краще монумента
На першій ноті змовклій пісні.
Де ранок роси чисті ронить,
Царюй, княгине снігова!
У білій сяючій короні -
І наречена, і вдова...

4. МАДОННИ КОБЗАРЯ
Такого полум'яного культу жіноцтва, такого апофеозу жіночого
кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу...
Максим Рильський

Розгортаю «Кобзар» як перелік жалобний жіночий...
Жоден в світі поет не списав стільки мучениць долі.
Їх сплюндрована юнь, їх сльозами засліплені очі
Кожне серце примусять здригнутись від туги та болю.
Ви боліли йому, як боліла йому Україна,
Ви, що пуп'янком зламані, вже не діждати з вас цвіту, -
Катерина, Тополя, Лілея, Княжна та Причинна -
Ви народжені в світ, щоб у муках пекельних згоріти.
Чи кохання - то гріх, за який не буває спокути?
Чом за щастя ковток треба випити горя барило?
Українські красуні, ніяк я не можу збагнути,
Де ж та доля блукала, що вас обійшла, обдурила?
Народити у муках - невже тої муки замало?
За святе материнство чи є що у світі святіше?
Вас життя без провини брутально зігнуло, зламало...
Та Поет подарує безсмертя в безсмертному вірші.
У рядках «Кобзаря» ви увінчані зоряним німбом,
Ваші кривдники ниці зневажені будуть віками.
Я гортаю «Кобзар» і, здається, рятую вас ніби,
Проливаючи сльози гіркі, о Мадонни, над вами.
Ніч відходить помалу в колишнє, світанок зоріє...
Кожна з вас, наче цвяшок, у серце поетове вбитий*,
Та як мати над вами панує пречиста Марія -
Нас навчає страждати, терпіти, горіти, любити.

* "Неначе цвяшок, в серце вбитий..." - слова з поеми "Марина" Тараса Шевченка
© Тетяна Лавинюкова