Юлія Бережко-Камінська

23.10.2019

Читаючи поезію Юлії Бережко-Камінської, розумієш, як нашій землі бракує таких от справжніх поетів! Вона щира, чарівна, милозвучна, глибока, пророча... Для себе можу порівняти її хіба що з поезією Ліни Костенко... Людина живе рідною землею, любов до якої прозирає з кожного рядка, навіть у найтоншій і найчуттєвішій ліриці...

Радію з того, що мешкає Юлія недалечко від Києва - у зеленому місті Ворзелі, і зрідка, - але все ж таки можна! - можна побачити її на культурних майданчиках столиці. Юлія так чарівно читає свої вірші, що очима важко уникнути магії її осяйного обличчя, а серцем - справжнього вистиглого в душевних муках Слова.

Цікаво було дізнатися про наше співзвучне сприйняття світу. Маємо книжки з однаковою назвою: "Контрасти".

ДО СИНА

Болить мені цей світ, який колись тобі
У спадок перейде в Чорнобилях, кредитах.
Бо від холодних війн цей світ вже одубів,
Допоки, сину мій, ти пробував ходити.

Що кістка, і що тин, - твоє - моє - кордон.
В неспокої шаленств, у відчаї агоній...
Ти спи, мій сину, і, всміхаючись крізь сон,
Із Янгольських долонь не забирай долоні.

Що можу, сину, я на перехресті битв,
У час, який зоставсь хіба що для молитви?
Тобі заповісти оцей пропащий світ,
І біль свій, і любов свою до цього світу.

* * *
Краю оцьому не треба нічого:
Ні віри,
Ні миру,
Ні чорта, ні Бога.
Тільки б стояли високі ворота,
Тільки б вареники - прямо до рота...
БОЛОТО.

Краю оцьому не треба пророка:
Досить закону «око за око».
Все догори, все змішалось, а значить -
Водить сліпий, і всі вірять, що - зрячий...
СТОЯЧЕ.

Краю оцьому не треба польоту:
Нащо польоти слизькому болоту?
Нащо проміння, як хочеться ночі?
Нащо - до крони, як тягне - у корчі?
ЗАСМОКЧЕ.

Краю оцьому...
Краю мій, краю!
Бачиш - світає?
Бачиш - немає
Часу, якщо затягло в трясовину...
Край тополиний!
Край журавлиний!
Там, вдалині, придивися -
ВЕРШИНИ!

* * *
І - брат - за брата.
І - на брата - брат...
І - син - за батьком,
Й перед ним - туди все...
За маскарадом - знову - маскарад.
І знай: чи виродився,
Чи таким вродився...

Стіна - стіною.
Глухо, й не волай.
Тобі цю товщу не перекричати.
Вона ще довго буде, як була
Й опісля тебе лишиться стояти.

Бо перший камінь -
У глибинах душ,
Бо перший мур -
Між тими, хто найближчі...
Стіна стоїть так довго, що як зрушить -
За нею може бути кладовище.

Стоїть й між нами мур нерозумінь.
Невже не одного з тобою Слова?
Поглянь, так близько розлилося синім
Високе небо тихо і святково.

І вже давно забулось: хто кого.
Праві обоє. І - обоє винні.
Крізь товщу стін не викричиш любов.
Та й не кричать: ні Богу, ні людині.

* * *
У країні,
Тричі тобою проклятій,
Запльованій,
Засміченій
Жити не стане краще.
І село твоє,
Навіть якщо у ньому -
Жодної свині й корови, -
Від того не буде містом.
І усюди,
Де ступатиме нога твоя,
Будь то Хельсинки
Чи Тараща -
Не знайдеться раю,
Обійди, об`їдь
Двісті міст,
Або навіть триста...

З матюка не ростуть собори.
Крила не розправляють з осуду.
Те, що ти відправляєш вгору,
Вибач, -
Не досягає Господа.
Кожен камінь -
Земної плоті,
Навіть -
Виряджений у слово.
Ти готовий, - скажи, - готовий
Їх ловити, коли їх - сотні?!
Сам собі - ні життя, ні ради,
Скільки хат - але скраю кожна!
Ти собі обираєш владу
Ту,
Яка так на тебе схожа
І клянешся,
Щоб потім - клясти,
З піднебесся вести на плаху.
Все, що визріло в негаразди -
Чи то з дурощів,
Чи зі страху...

А ночами стискає сором:
Що ж, життя, ми з тобою квити.
Тут на краще піде не скоро:
Скільки треба ще відмолити...

* * *
Цей ліс, що мене частина -
Виколихав вітрами.
Невидима пуповина
Напнута поміж нами.

Щебетом, шепотом, тріском,
Пахощами хмільними
Цей ліс підійшов так близько -
За моїми плечима.

У сни уже звично вхожий,
У долю пробився пружно,
У чомусь на мене схожий -
Відлюдний і безоружний.

Ліс, що голками хмари
Лоскоче в широкі п'яти, -
Місто тобою марить -
Соснами в три обхвати.

Залізобетонний вулик -
Ми з нього давно - вигнанці...
Нас вулицями замкнуло
У кільце резервацій.

Ні спокою, ані миру,
Як хочеться упокорить!
Ліс, - і тебе - на вируб?!
Ліс, - і тебе - під корінь?!

Стечуться широкими зміями
Залисини Приірпіння...
Душа моя теж уміє
Пускати своє коріння,

Свою розпрямляти крону,
Збирати надвечір птаство.
Тільки ж яке безборонне
Наше з тобою багатство!

Друг собі сам чи ворог, -
Хто його розбереться?
Знову - сосну - на поруб,
Чи то мене - по серцю...

* * *
І що не травень - розливає хміль.
І що не думка - то якась химера.
Я вчуся посміхатися крізь біль,
Й мовчати, коли хочеться істерик.

І що не сонце - випалить дотла
Усю траву, не дочекавшись квітів.
Я вчуся не примножувати зла
Хоча би тим, що не берусь судити.

І що не вечір - в'януть кольори:
І жовте, і червоне, і зелене...
Я вчуся не дивитися згори
На тих, хто йде внизу позаду мене.

І що не вірші - на один мотив,
Переспіви заїжджених мелодій.
Я вчуся жити серед власних слів,
Та щось не дуже в мене це виходить...

* * *
Коли звуки вкладаються спати
за вікнами дерев'яними,
І патьоки на склі, наче рани,
мороз затягує,
Над містами і селами,
горами і океанами
Творить ніч непроглядна
свою праадамову магію.

Творить сни і видіння,
і слово не ділить надвоє,
І з-під рук піаніста
вихоплює імпровізації,
І на всі ліхтарі
снігу понавигадує,
І на лави, й дахи,
й вузлуваті акації.

Ніч виводить дива.
А мені до остуди тривожно, мов
Щось незриме чекає
хвилини своєї врочистої.
Як багато я хочу:
щоб хліба було на кожного
І на кожного щоб
води не забракло чистої.

Щоби стачило дружби -
як не любові - до старості,
І спокійного сну -
і для бідного і для заможного.
Та в шалені часи,
вихолощені до ненависті,
Лиш по декілька куль -
про всяк випадок - є на кожного.

Пам'яті митця

Він пішов і забрав
За собою свою епоху.
Ніби давній папірус -
Згорнув її і - поніс.
І, здалось, - не лишилось
Нічого опісля нього...
Так буває порожньо,
Коли вигорає ліс,
Так буває затихо,
Коли відживають звуки:
Всі разом, водночас,
Ніби скошений мідний дзвін...
Він пішов і забрав
У безчасну гірку розлуку
Те, що ніс у собі
Він один,
Тільки він один.
Не шкодуйте доби,
Що родила високі надії,
А шкодуйте душі,
Що не втримала їх у собі...
Він пішов і забрав
Всю -
Інакше ж бо - просто не вміє,
Як і жити не вмів -
На піврозмаху, серця на пів...
Все, як завше, банально:
Не стачило - підхопити.
Все, як завше: на зміну
Сонцю - холодний льох.
І лишилась епоха
Сиротою без цього світу,
І залишився світ
Без найкращої із епох.

* * *
Не розбазарити б найдорожчого:
Господи, нащо, Скажи, так дешево?
Крила, які так старанно вирощував,
Я віддаю за ціною мережива.

Люди, підходьте! Питайте, не гребуйте!
Хто ледве втомлені ноги волочить?
Чом позбуваюсь? Піднімешся в небо те,
І на землі більше жити не хочеш...

* * *
Сніг, із якого можна зробити камінь.
Серце, з якого ... ... ...
Боже, не доведи!
Нам із тобою жити на цьому зламі
Часу, з якого просочуються світи.

Сніг, із якого зводити можна стіни.
Серце до серця. Поміж сердець - стіна.
Ми із тобою так само в усьому винні.
Нам із тобою - так само торкнутися дна.

Сніг, із якого - будуть глибокі ріки.
Серце, в якому - вляжеться каламуть.
Котяться вниз, - захлинаючись диким криком.
Вгору - мовчать, - ідуть.

Снігом усе замело, аж ступити ніде.
Сонцем усе залило, - обдало вогнем.
Випало жити, просто нам - випало жити
Поміж зимою і літом, ніччю і днем.

Сніг, від якого назавтра нічого не буде...
Серце, яке залишається назавжди...

* * *
Я вся перед тобою, як і є.
Пробач мені цю тугу непоборну:
Переді мною знову постає
Усе, що бачилося білим - чорним.

Цей крик гучніший крику породіль:
Углиб дивлюся й не знаходжу Бога...
Ночами - біль.
Такий пекельний біль,
Коли народжуєш себе самого,

Коли ти сам собі осточортів,
Коли ще трохи - і замкнеться коло,
Коли тобі бракує навіть слів,
Які вже не повернуться ніколи.

Коли тобі нічого не горить
Отак, як там - у надрах серцевини.
Усе, що залишилося - це мить,
Усе крім неї - це уже вторинне.

Закручує в правічну Німоту,
Яка до Слова ще була...
Тривожна
Я вся перед тобою.
На святу
Не схожа, Господи, - нічим не схожа.

* * *
По-святковому урочисто
Сніг ляга на осіннє місто,
На дороги, і на паркани,
Безупинно, безперестанно...

У своїм невловимім ритмі,
Присипляючи непомітно
Трав довершені ікебано...
Сніг іде...
І уже не тане.

Нате, всі, ті, хто снігу жебрав!
Він летить із пухкого неба,
Сам себе (ач який!) перевершив:
Серед жовтня. Лапатий. Перший.

Наша осінь уже не в силі
Не довіритись заметілі,
Не пустити її на стріху,
Не заснути листком під снігом.

Наша осінь - із листя й диму -
В себе тихо вбирає зиму,
І я вчуся з тобою в парі
Теж так мудро
Приймати старість.

* * *
Сплелись вітри у сухожиллі віть,
Зійшли дощі на неозорі далі, -
Болить мені, о як мені болить,
Моя людська земна недосконалість!

Оце сліпе блукання навмання,
Оця потреба у ласкавім слові,
Аби мене, таку, як є, прийняв
Той, хто у сні моєму світанковім;

Бажання жити - як не досхочу,
То хоч би літ стрімких не відчувати,
І ти колись щоб все-таки почув
Мою любов у слові кострубатім.

Щоб оминули відчаї, нудьга,
Щоб не спіткнутись на чужім порозі,
Холодним світом щоб не сновигать
Торбешником із осені - та в осінь.

Болить мені ця слабкість, ця людська
Жага буття - безсмертного у тліннім,
Нерозуміння глибини гріха
І довжини прониклого коріння.