Школярство й я? Даруйте. Ні! Ні! Ні!!!
Я рву шаблони. Я люблю дороги...
Ох, не щодня траплялися мені
на цих дорогах справжні педагоги,
в яких не думка - Поклик, Марафон:
безпафосно, довірливо, по-свійськи
вручають Вогник, що уже - Вогонь,
такий високий, наче олімпійський!
Тобі нести священну ту красу!!!
Аж серце завмирає і не стукне......
* * *
Як хороше із подругою в сорок
гуляти-шарудіти рідним містом -
і відсувати, відсувати морок,
і пломеніти, пломеніти змістом!
І, згадуючи юну віру в чудо,
на світ дивитись мудро і тверезо.
Бо ж не повік таким прекрасним буде
цей золотий осінній тихий безум!
Ще буде вітер, холод, сніжна крупка...
От і рік проминув... Як раніше, своїх не зрікаюсь.
Ще лежить на виду пережитого лиха печать...
...Я тобі, милий Вогнику, другу добу сповідаюсь -
і ословлюю те, про що губи так гірко мовчать...
Ми нарешті самі. Час поплакати рясно і дрібно,
бо почути, здається, спроможний лише ти один....
Це так глибоко, Вогнику! Тож, щоб відкритись, потрібна...
Ти пробач мені, Всесвіте, складені крила
і змарновану ніжність, і згаяні дні!..
Ніби ще не жила, ніби ще не любила.
І ще стільки життя у змарнілій мені!
Без родового Древа - ми не ми.
Та бути всохлим деревом - наруга.
Тому - душа, обтяжена крильми,
самосвідомо вибере хірурга.
Я, напевно, росту!
Прагне сонця і світла гілля.
Вік живу, вік учусь,
а глибин осягнути не встигну...
Двадцять з'юрмлених літ
здивовижено дивляться, як,
прозріваючи, я
перечитую читану книгу.
О, навколосюжетні
школярські мої відкриття!
Цінувати красу
юнь спроможна лишень вибірково.
Чим не диво тепер -
ошелешено, мовби дитя,...
