Полюби мене, Слово!

- Здрастуй, хороше! Як ти мене знайшло?
Хто підказав тобі вийти мені назустріч?
Звідки несеш ти це гомінке тепло,
щоб опустити на плечі мої немудрі?

***
- Ти цікавишся, рідна, походженням світлотепла?
Надивуєшся, певно, але сперечатись не варто.
Я вертаю лиш те, що ти людям колись віддала!..
А несу я поволі - тому, що боюсь розплескати.
Я люблю всіх людей, їхні світлі тремкі голоси,
і назустріч іду всім, хто ревно мене потребує!
Безпорадна моя, що я можу зробити? - проси!
Розкажи-бо, дитя, що цю душу зболілу турбує?

- Я так тяжко блукала... так гірко не спала ночей...
Я загусла в собі, повернутись до світу не в змозі!
І якби не сонцята задивлених юних очей -
і якби не плече, не твоє всюдисуще плече! -
я напевно б тоді загубилась навіки в дорозі...
Покажи мені Слово, де шлях до моєї мети!
Про любов говорити навчи, бо все решта - полова...
Полюби мене, Слово, так щиро, як вмієш лиш ти!
Залюби мене в істину, Слово!
Створи мене, Слово!

- Я зроблю все, що просиш. Мені це під силу, але...
Подих-схлип і... опущені плечі твої... і зневіра...
Як людина не прагне, то й я - безпорадно мале;
як не вірить собі - це й для мене, всесильного, вирок!

- Я прошу: пригорни мене, Слово, щомога міцніш!..
Я не вірю, що я коло тебе - луна випадкова!
Упокор мене, Слово, ось тільки... свободу залиш!
Просвіти мене, Слово! Зціли мене! Збур мене, Слово!

- Люди, люди мої, - і дорослі, й малі, - дітвора!
Досить віри: тобі це осяяння нині не сниться.
Ну... лишайся здорова, мені вже, напевно, пора:
зачекалося людство й моя невичерпна криниця...

***
- Досі не віриться! Як ти мене знайшло?
Треба ж в негоду вийти мені назустріч!..
...Що треба людству? Щоб крадькома тепло
хтось опустив на плечі його немудрі...

Тетяна Яровицина

* * *

Ти пробач мені, Всесвіте, складені крила
і змарновану ніжність, і згаяні дні!..
Ніби ще не жила, ніби ще не любила.
І ще стільки життя у змарнілій мені!

Та неправда: було! І розкрилля, і пута,
і шалений політ від мети до мети...
Боже, скільки всього я ще маю забути!
Скільки ще - пролетіти? пробігти? пройти?

Я нестримно живу. Отже, серцю так треба.
І хтозна скільки сліз ще зроню крадькома...
Дужий Всесвіт молю, щоб подужали небо
двійко рідних крильцят. Щоб усе не дарма.

Скільки в серці одненькім надій і покути!..
Скільки холоду й жару в ковтку самоти!..
Боже, скільки всього я ще маю збагнути!..
Боже, скільки всього я ще мушу змогти!

Я жила. Я була. Я кохала й тужила.
І втрачала себе там, де згоди нема...
Ти мені зашпаклюй всі надірвані жили,
ну а решту любов залікує сама.

Тетяна Яровицина

* * * 

Берегині Марині Соченко

В мені - ярінь. В мені прадавній код. 
В мені - пастель, олія і часопис...
О Боже ж мій, поглянь на цей народ,
приречений баритися й боротись!

Чи, мо', ти так йому багато дав,
що він не поспіває за собою?!
Чи то московський піп тобі сказав,
що мій народ не візьметься до зброї?!

Поглянь на силу, волю і красу,
серця гарячі, руки неледачі!
На ту Любов, що людям я несу...
Заглянь у серце! Ти його побачиш!

Сумного неба стомлений тримач -
не до снаги йому спання на чатах.
Навчивсь у тебе гніватись? - пробач...Ти ж не сліпий! Нам є що захищати!

Несила вже втрачати скорбний лік.
Вчимось натомість роз-ра-біло жити:
тримати лад, не підставляти щік,
як треба - всеньку Землю боронити.

Не відвертайся, глибше зазирни -
чи то віч-на-віч, чи приходь на віче!...
Чи до снаги тобі його сини,
аж так, що їх весь час до себе кличеш?!

О, скільки ще запеклих рубежів?!Болючий, свій, нікому не залишу.
Як з н а м и Т и, гетьманам підкажи,
хай вчаться дбати: люблені - вірніші!

Я - берегиня (хто вони - з'ясуй),
і поки ще при мудрості, при хисті,
я на сторожі виставлю красу
у всім її болючім беззахисті.

Нехай дзвенять мальовані світи,
і стоголосять барвами до тебе!...
Я знаю, як це важко - берегти
самих від себе.

Тетяна Яровицина

* * *

Він не хотів би, Мамо, Ваших сліз-
повірте сину! -
у запальному серці гадку ніс,
що Ви красива!
За цю красу і щастя йшов на страх...
За Вас, Матусю!
За світ гостинний в Маминих очах,
за велич в русі...

І, попри долю віддано-хистку,
як вічне Чудо,
він завжди Вас любитиме - таку,
і поряд буде!
Любов - єдина сила на землі,
що не вмирає,
а ми - лиш гості, літні чи малі,
у Небокраю.

І хай доба зневіри на порі,
ми тут, єдині:
нам всім украй потрібні Матері.
І Україні...
Бо хто ж любов'ю зросить кожну мить,
насіє квіти?!
Тому яснійте, Матінко, й живіть -
вчіть Світ любити!

...Він не хотів би, Мамо, Ваших сліз!..

Тетяна Яровицина