Жінка має бути накупана
у нестримних
пестощах-любощах...
Жінка має бути захищена
рідним серцем
од всіх негод.
Жінка має бути закохана,
розхвильована,
бо - кому ж іще?!
Там, дивися, і вийде з грішниці
берегиня ребра твого.
Він трішечки-трішечки
схожий в житті на Бога.
Тебе не шкодує, бо
відає: зможеш все.
Та раптом що трапиться,
дружня його підмога
підхопить зненацька
і вкотре тебе спасе.
Ще буде час пробачити усіх,
побачити усе, що не побачив...
Ще буде час на радощі і сміх,
піднесення утішливо-дитяче!
Ще буде час обіймів, чистих сліз,
легких прощань з невигаданим болем,
щасливих кроків миру по землі,
веселок понад викупаним полем,
лелечого польоту навесні...
Любити прагну, панувати - ні!
Душа моя - примхлива українка.
Їй краще жити вік на чужині,
ніж в печінках своєї половинки.
Коли не зарадить ніхто,
допоможе Слово:
здере із очей
полуду лихих нестям,
розрадить, знеболить,
зігріє тебе раптово,
відпустить гріхи
марнування свого життя...
Покаже шляхи,
про які ти іще не знаєш,
подасть на долоні
дарунком тебе - тобі.
Відкриє світи
і штовхне у таку глибінь,
в якій потонути -...
Дощик бавиться листям,
і сміється, і плаче
із каштаном і кленом
на розхристі алей...
Він бо знає що місто
попри плани незрячих
має бути зеленим!
Всі це знають, але...
Що ти робиш зі мною, осене?!
...Я ще мрію: простоволосою,
в літній сукні, ногами босими
йти по рідній святій землі,
милуватися в лузі квітами,
що дарує так щедро літо нам...
Та очима вже сумовитими
в небо дивляться журавлі.
Спини мене, спини і обійми -
й загояться всі прірви поміж нами!
Ти ж бачиш, я складаюся із мами,
дочки і криз, що творимо не ми.
В душі попід дахом
(будинок висотний, без ліфта)
живе сонцесяйна
маленька красуня Тетянка.
В очах її - вічне
кульбабково-лагідне літо,
яке вибігає
із рідного дому щоранку.
Веселим дзвіночком -
знайомими сходами - долі -
туди, де вирує
життя небуденно щасливе...
Дитя променисте
не знає жіночого болю
